Володимир Короленко

О, так! Я пам’ятав її! Коли вона, вся вкрита квітами, молода й прекрасна, лежала з печаттю смерті на блідому обличчі, я, як звірятко, забився в куток і дивився на неї палаючими очима, перед якими вперше постав увесь жах таємничої загадки життя й смерті.

Я притерпівся до докорів, і вони стали мені такі ж байдужі, як раптова злива або сонячна спека.

Зелена свіжа трава рівним покровом з любов’ю приховувала жах смерті