Я їй, в якійсь мірі, навіть заздрю. Добре, я дійсно їй заздрю.
Бути самотнім так неприємно. Ти знаходишся в місці, повному
людей і відчуваєш себе так, ніби вони не хочуть бачити тебе тут. Ти
наче на вечірці, куди тебе ніхто не запрошував. Ніхто навіть не знає
твого імені. Ніхто навіть не хоче його знати. Усім байдуже.
Ти стоїш, а в голові крутяться питання : «Вони наді мною
сміються? Говорять про мене? Чи, може, насміхаються так, ніби, якби мене тут не було, їхнє життя було б прекрасним і ніхто не
псував би їм веселощі? Можливо, вони чекають поки я зрозумію натяк
і піду геть?»
Такі думки часто відвідують мене.
Знаю, жалюгідно хотіти бути серед інших людей, і знаю, що
ти вважатимеш за краще стояти на самоті та мати рацію, ніж
помилятися разом з усіма, але… Мені це так потрібно.