Тамплієри

Вони навіть можуть жити в різних містах
+ + +
Вони навіть можуть жити в різних містах
і в своїх розмовах не торкатися головного,
але ті слова, які він їй пише в листах,
вона читає так, ніби їх не було до нього.

І коли вона не отримує від нього листів,
і починає нити і рахувати втрати,
вона ненавидить все, що він їй говорив,
себто, ненавидить взагалі усе, що може згадати.

І коли він відкриває світ, ніби верстак,
пристосовуючи його до любові своєї,
все, що він робить, він робить щоразу так,
аби вона розуміла, що він це робить для неї.

Тому що для нього найгіршим з усіх терзань,
миттю, коли починались усі його біди,
завжди було проводжати її на нічний вокзал,
до останнього сподіваючись, що вона не поїде.

І тому він хоче просто бути з нею цієї зими,
класти їй на подушку зібрані метеорити,
і спати з нею так, як пси сплять із дітьми —
щоби зігріти і щоби не розбудити.

І він говорить: хай буде так, хай буде без таємниць.
Хай буде так, — погоджується вона, рахуючи заметілі.
Мова їм потрібна лише для того, аби не наговорити дурниць.
Весело працює волинка серця в гарячому тілі.

Ночі невидима течія.
Небо заповнює собою історію.
Я повторюю подумки твоє ім'я.
Ніхто не чує. Тому і повторюю.

Коли небо складається з холодних медуз
і птахи голосять, як панотці до парафії.
Що таке поезія? Поезія — це Ісус,
якого розпинають на хресті орфографії.

Ще стільки часу, щоби все це порятувати.

Всім, хто лишився жити після тяжкого мору,

всім, хто зберіг свою радість і непокору,

кожному, хто вцілів під важкими зірками —

вони відбудовують місто збитими в кров руками.

роблять цей світ таким, щоби його можна було любити,

щоби в ньому було не так безнадійно й підло.

Чим далі війна, тим більше потрібно сміливості.

Я так люблю твоє дихання і мовчання,

що слухаю тебе навіть коли ти мовчиш.

Найгірше позаду.

Найголовніше в кінці.

А сніг говорить, — доки вона танцює, буду іти,

торкатимусь обережно пташиних крил,

падатиму їй під ноги із засніженої висоти,

лишатимусь поруч із нею, доки вистачить сил.