Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

«Любов абсолютної справедливости не знає, але в тім її вища справедливість. В світі стільки несправедливо-прикрого, що якби не було несправедливо-лагідного, то зовсім не варто було б жити. Не від нас залежить поправити більшу половину всесвітньої несправедливости безпосередньо, будем же поправляти її іншою несправедливістю — любов'ю!»

Признаймо добру культурологічну інтуїцію Дм. Донцову — він перший відчув у цій смерті якусь непосполиту, міфологічну логіку, що не вкладається в жоден лікарський анамнез: «Кажуть, що Леся Українка вмерла на сухоти. Думаю, що се неправда, або не ціла правда. Бо се засмішна назва на ту хворобу, що жерла її. <…> Вона вмерла прудко, бо люде, що живуть так інтенсивно, живуть коротко

Можна не сумніватися: Лесю Українку нас вчать любити й шанувати саме за це — за те, що важко хворіла й мужньо терпіла біль. А що при тому «з-під її пера

Міністерством освіти незалежної України підручник з української літератури «для 10 класу середніх шкіл, ліцеїв, гімназій та коледжів» із близько трьох сторінок, присвячених біографії письменниці, понад сторінку (!!!) відводить мусуванню, на різні лади, теми її хвороби й фізичних страждань: «Застудившись, Леся з 1881 р. стала важко хворіти. Спочатку боліла нога, потім ліва рука. Дівчинку лікували по-домашньому від ревматизму, та її вразив туберкульоз кісток» (NB: щойно в наступному абзаці школярам повідомляють: «Рано виявився у Лесі й поетичний талант», — тут особливо зворушує сполучник «й», що ним «поетичний талант», — який, до речі, виявився у Лесі хронологічно таки за два роки перед хворобою, а не після неї, — «підшивається» до куди пріоритетнішого біографічного ресурсу — Хвороби — у ролі службово-підрядній, немовби на те, щоб створити для тієї хвороби відповідне «поетичне» тло, зробити саму хворобу фактом культури). Через чотири абзаци знову те саме: «Схиляємось перед мужністю поетеси: вона творила, долаючи щодня фізичний біль, гнітючий настрій, зумовлений недугою. ‹…› У листі до Михайла Драгоманова ‹…› поетеса писала: „О, якби мені не та нога, — чого б я в світі натво-рила!“ Образи переповнювали її єство (?! — О. З.), хотілося жити активно, а хвороба приковувала до ліжка». У наступному абзаці знову з’являється «смертельна недуга» — правда, вже Драгомано-ва, ще через абзац — «хвороба і смерть Сергія Мержинського», — і нарешті Хвороба, de facto головний персонаж цієї вкрай дивної біографії, остаточно повертається до своєї власниці, щоб упродовж двох абзаців викінчити її вже до решти.

. Чижевський у своїй, і досі, на жаль, найактуальнішій, «Історії української літератури» незграбно йменує її «дівчиною» (girl), — і

3 коханням справа ще складніша. Та «дивна», «ненормальна» любов, яку освідчує Леся Українка в листах і віршах 1900—1901 pp., у дійсності, як це переконливо довів Е. Фромм у 1950-ті, можлива тільки як наслідок якраз виключно «нормального», не загальмованого ні «материнським», ні «батьківським» комплексами, душевного розвитку двох людей до зрілого й самосвідомого стану. Тільки між такими — дорослими — особистостями можливий не елементарний «симбіотичний зв'язок», не соціальна угода, аналогічна товарному обміну, — а становлення щонайглибшої міжособистісної єдности, котра лише й здатна розв'язати проблему людського існування[98] («тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині»).

причому ця «манія» настільки сильніша від фізичної хвороби, що навіть цю останню змушує відступати: «я тоді тільки можу боротись <…> з виснаженням, високою температурою і іншими пригнітающими інтелект симптомами, коли мене попросту ґальванізує якась idée fixe, якась непереможна сила. Юрба образів не дає мені спати по ночах, мучить, як нова недуга, — отоді вже приходить демон, лютіший над всі недуги, і наказує мені писати, а потім я знову лежу zusammengeklappt, як порожня торбина» [12, 394])

Звісно, що ні здобуті в 1991-му формальні атрибути незалежности (те, що «пан М'ба став президентом Ґабонської Республіки і що його приймає президент Французької Республіки»), ні здійснена далеко пізніше, вже внаслідок Помаранчевої революції, зміна політичної еліти (з «пострадянської» на «національну», тобто таку, для якої той факт, що «Україна не Росія» більше не мав би вимагати спеціальної арґументації), ані будь-які інші кроки на шляху нашої «деколонізації» самі собою негодні водномить анулювати двісті років українського колоніального спадку із спричиненими ним доглибними, дотепер ніким не дослідженими структурними змінами в національній психології.

Бо ж не монотонність і риґідність забезпечують культурі життєздатність, а якраз навпаки — внутрішня варіативність і «багатофасетність», що їх колоніалізм не випадково завжди прагне змінімізувати

«колоніалізм не є жодною мислячою машиною, ані утворенням, наділеним розумними властивостями; він є чистим насильством у природному стані, і поступиться виключно тоді, коли зіткнеться з іще більшим насильством»