Duty free

Це страшенно сумно — повертатися додому, коли сонце сідає, вечір, ластівки кричать, люди сидять у вуличних кафе… А ти йдеш додому, як дурак, і розумієш, що цей вечір для тебе втрачений назавжди. Їх же насправді не так багато, таких вечорів, тому образливо — ніби півжиття втрачаєш. Це ж ніби смерть!

І ці нові досвіди, всі їхні 90-ті, для неї — гострі та чіткі: еротичний запах цвілі на університетській кафедрі (певно, якась філологія), горіхове капучино з польських пакетиків та цигарки поштучно на першому курсі, видані у Росії філософські книжки у гарних палітурках — дві на цілий студентський потік, Тарантіно й Кустуріца на плівковому відеомагнітофоні з одногрупниками, сидячи в когось із них на підлозі, закоханість, весела бідність як норма.

Бо її головна місія на нинішній вечір — показати клас цьому буржую, із завмиранням серця думаючи в цей момент про те, що можна буде послати Васю з його галімой дєвяткойта вічними виїбонами, послати клятий Сихів, послати смердючі маршрутки, одружитися з голандцем, жити в Голандії — ЖИТИ В ГОЛАНДІЇ! А якщо це тупеньке не поведеться на шлюб, можна триматися Васі, це навіть зворушливо — триматися Васі, мало того — це патріотично. Це власне й є патріотизм, це любов до Батьківщини, це жертовність, якої ці сучки з Торонто ніколи не зрозуміють.

«Але яка ж, напевно, нелюдська, безнадійна туга — жити у такому ось містечку, зустрічати кожен весняний довгий і чудовий вечір, знаючи, що тут з тобою ніколи нічого непередбачуваного не трапиться. Хіба побутово-виробнича травма. Велике місто здатне дивувати, у ньому може статися щось несподіване, незаплановане. А це означає, що кожний день несе надію. А на що сподіватися, коли знаєш усіх і все?».

Власне життя захоплювало дужче, ніж те, що йому могли показати на екрані.

оскільки за гроші працювати все одно не виходить, доводиться працювати на вічність

Ой, сонечко, ти враховуй, що це Львів, це не зовсім країна. Особливий випадок. Тут плюнути нема на кого: як не надія нації, то ґеній.

Замкова гора у цьому випадку впізнавана за телевізійною вежею, а не за замком. У жодному іншому місті Елайджа не зустрічав такої фетишизованої телевізійної вежі, власне, в інших містах він їх просто не помічав, як, зрештою, і жителі. Тут вежа задавала свої вібрації міській панорамі майже з будь-якої точки огляду. Останні кілька років її навіть підсвічували ввечері, й ніхто, здається, не замислювався, чому технічний об’єкт заслуговує на таке естетське поклоніння, усім довкола це видавалося найприроднішою річчю у світі. Одного разу він під нею кохався. Ну, не те щоб кохався — трахався, причому, невдало, бо був викритий сторожем, старим каґебістом. І не те щоб під нею — у підвалі технічної будівлі, стратегічного об’єкта. Інші старі каґебісти, мертві, тим часом переверталися в могилі: громадянин США зі спущеними штанами у підвалі стратегічного об’єкта радянської батьківщини! Інакше кажучи, наш стратегічний ворог їбе наш стратегічний об’єкт…