Повія

– Ой боже! що та любов може

«Нiхто тебе не пойме… не хоче поняти… одинока, одинока… повiя!..»

Життя – вдача, – думав вiн далi. – Бери вiд нього все, що дає воно; бери на час, знаючи, що нема нiчого на свiтi вiчного; не шкодуй за тим, що обмина тебе; не давай зiвка, коли воно само тобi дається до рук!

Упросився й Пилип Притика до Карпа Здора, свого сусiда

Невже вона така безталанна?.. I красою i здоров'ячком бог не обiйшов – хiба от долею…»

Пилип Притика до Карпа Здора

розпустивши сiряка по волi,

Бач, трясця його матерi! – желiпнув Грицько. – I землю їй дай, ще й податки за неї плати.
– Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, – вiдказує Карпо.

«З щастя та з горя скувалася доля»,

Хiба крiпаки не люди? – спитав вiн. – I крiпаки живуть на землi, а не пiд землею…»