Джон Рональд Руел Толкін

Сильмариліон

Повідомити про появу
Щоб читати цю книжку, завантажте файл EPUB або FB2 на Букмейт. Як завантажити книжку?
  • Марія Шпиткоцитує5 місяців тому
    Було ще і Світло. Світло Валінору, що стало видиме у Двох Деревах, зі Срібла та Золота[4]. Лють Ворога знищила їх, і Валінор поринув у темряву, проте перед остаточною загибеллю Дерева породили світло Сонця та Місяця. (Помітною відмінністю цих легенд од більшості інших є те, що Сонце в них виведено не божественним символом, а чимось другорядним, та і «світло Сонця» (світ під сонцем) стає висловом на позначення світу, який зазнав падіння, а також зрушеного, недо­сконалого, видіння.)
  • Lily_Mercuryцитуєторік
    Білий був той корабель, і довго його будували, і довго чекали кінця, про який мовив Кірдан. Але коли все згадане нарешті здійснилось і Спадкоємець Ісілдура перейняв володарювання над людьми та Заходом, тоді стало зрозуміло, що сила Трьох Перстенів також вичерпалась, і світ для Первородних зробився старим та сірим. У той час останні нолдори відпливли з Гаваней і назавжди полишили Середзем’я. Найпізніше дісталися до Моря Хранителі Трьох Перстенів, і Повелитель Елронд зійшов там на корабель, який приготував Кірдан. В осінніх сутінках він плив із Мітлонду, аж доки моря Округлого Світу запалися за ним і вітри круглого неба перестали його хвилювати. Тоді на вишньому повітроплині корабель полинув над імлою світу й дістався до Стародавнього Заходу, і дням елдарів із історій та пісень настав кінець.

    Кінець 3 епохи.

  • Lily_Mercuryцитуєторік
    Тож усе те було досягнуто головно завдяки порадам і невсипущості Мітрандіра, який за кілька останніх днів перетворився раптом на вельмишановного володаря і мчав у бій, одягнутий у біле; проте аж у час його від’їзду відкрилося ще й те, що він уже довго оберігав Червоний Перстень Вогню. Спершу той Перстень було вручено Кірданові, Володарю Гаваней, але той віддав його Мітрандіру, бо знав, звідки він прийшов і куди, врешті, повернеться.
    — Візьми-бо нині цей Перстень, — мовив він, — адже важкі тобі випали труди і турботи, а він підтримуватиме тебе в усьому та захищатиме від утоми. Це — Перстень Вогню, і з його допомогою тобі, можливо, вдасться у світі, що холоне, знову запалити серця давньою відвагою. Що ж до мене, то моє серце належить Морю, і я житиму біля сірих берегів, охороняючи Гавані, аж доки відпливе останній корабель. Отоді я чекатиму на тебе.

    Кірдан віддав перстень Мітрандіру

  • Lily_Mercuryцитуєторік
    Та Ісілдура розбило військо орків, що чигало в Імлистих Горах: спустившись, вони зненацька напали на його табір між Зеленоліссям і Великою Рікою поблизу Лоеґ-Нінґлорону, Ірисових Полів, бо Ісілдур був необачний і не поставив сторожі, позаяк гадав, що здолав усіх недругів. Там загинули майже всі його люди, а серед них і троє його старших синів: Елендур, Аратан і Кірион; однак дружину та найменшого сина Валанділа він залишив в Імладрісі, ще коли йшов на війну. Сам же Ісілдур завдяки чарам Персня врятувався, адже щойно надягав його — ставав невидимим для всіх очей; однак орки вистежили його за запахом і за слідами на грунті, перш ніж він устиг дійти до Ріки і вступити в неї. Але Перстень зрадив свого нового власника і помстився за творця: він зісковзнув із пальця Ісілдура, коли той плив, і вода поглинула його. Тоді орки побачили Еленділового сина, котрий щосили намагався переплисти потік, і прошили його багатьма стрілами, тож так він і загинув. Лише троє з його людей після довгих блукань знову перейшло через гори, й одним із них був його зброєносець Огтар, якому Ісілдур довірив зберігати уламки Еленділового меча.
    Так у належний час Нарсіл перейшов в Імладрісі до рук Валанділа, Ісілдурового спадкоємця; та лезо зламалось і світло його потьмяніло, і його не перекували заново. Повелитель Елронд прорік, що це відбудеться лише тоді, коли буде знайдено Правлячий Перстень і повернеться Саурон; однак ельфи та люди сподівалися, що цього не трапиться ніколи.
    Валанділ оселився в Аннумінасі, та народ його поменшав, а нуменорців і людей із Еріадору лишилося надто мало, щоби заселити землю чи підтримувати в належному стані все те, що збудував Еленділ; у Даґорладі, в Мордорі та на Ірисових Полях чимало наклало головами. А коли закінчилися дні правління Еарендура, сьомого короля після Валанділа, сталося так, що люди Вестернесу, дунедайни Півночі, розділилися на дрібні королівства та помістя, і недруги поглинули їх поодинці. З плином літ цей народ дедалі більше занепадав, і от слава його проминула, залишивши по собі хіба що зелені кургани у травах. Урешті-решт, не зосталося нічого, крім дивного люду, який тайкома блукав нетрями, — розпорошених людей, котрі не знали, ні де їхня домівка, ні чому вони мандрують, ані свого родоводу, про який пам’ятали лише в Імладрісі, в домі Елронда. Проте впродовж багатьох людських поколінь нащадки Ісілдура дбайливо плекали уламки Нарсіла, і лінія їхня — від батька до сина — ніколи не переривалася.

    Початок 3 епохи ч. 2

  • Lily_Mercuryцитуєторік
    Так розпочалася Третя Епоха Світу, наступна після Прадавніх Часів і Чорноліття; і тоді ще жили надія та спогад про веселощі, й довгий час Біле Дерево елдарів квітувало у дворах людських Королів, бо, перш ніж поїхати з Ґондору, Ісілдур висадив порятований пагінець у цитаделі Анора на згадку про брата. Слуги Саурона кинулися навтьоки й розбіглися хто куди, та не згинули цілком; і, попри те, що багато людей відвернулося від зла й підкорилося нащадкам Еленділа, чимало їх таки зберігали в серцях вірність Сауронові та ненавиділи королівства Заходу. Темну Вежу зрівняли з землею, проте підвалини її збереглися і не канули у забуття. Власне, нуменорці поставили довкола землі Мордору сторожу, проте ніхто не наважувався оселитися там через страх перед самим спогадом про Саурона та через Вогняну Гору, що стояла поблизу Барад-дуру; і видолинок Ґорґороту занесло попелом. Багато ельфів і багато нуменорців та людей, котрі були їхніми союзниками, загинуло під час Битви та Облоги; не стало Еленділа Високого і Верховного Короля Ґіл-ґалада. Ніколи вже не вдавалося скликати таке воїнство і не відроджувалась удруге така спілка ельфів і людей; після днів правління Еленділа два роди почали відчужуватися.
    Про долю Правлячого Персня в ту епоху не відали навіть Мудрі; проте він не перестав існувати. Ісілдур не віддав його Елрондові та Кірданові, які були поруч. Вони радили йому кинути перстень у вогонь Ородруіну, до якого треба було тільки простягнути руку, — в ньому його викували, в ньому він би і згинув, і влада Саурона навіки зникла б, і сам він позостався би лише тінню злоби в нетрищах. Однак Ісілдур не послухав їхньої поради, мовивши:
    — Я візьму це собі як виру за батькову смерть і братову. Хіба ж не я завдав Ворогові смертельного удару?
    Перстень, що його він тримав, видався Ісілдурові неймовірно привабливим на вигляд, він не стерпів би його знищення. Тож, привласнивши його, він спершу повернувся до Мінас-Анора і посадив там Біле Дерево — як пам’ятний знак про брата Анаріона. Проте небавом поїхав і, віддавши розпорядження Менелділові, братовому сину, та доручивши йому королювати на півдні, забрав Перстень, аби той став реліквією його дому, і подався з Ґондору на північ тим шляхом, яким прибув Еленділ; він покинув Південне Королівство, бо намірився обійняти батькове володіння в Еріадорі, далеко від тіні Чорної Землі.

    Початок 3 епохи 1

  • Lily_Mercuryцитуєторік
    Про долю Правлячого Персня в ту епоху не відали навіть Мудрі; проте він не перестав існувати. Ісілдур не віддав його Елрондові та Кірданові, які були поруч. Вони радили йому кинути перстень у вогонь Ородруіну, до якого треба було тільки простягнути руку, — в ньому його викували, в ньому він би і згинув, і влада Саурона навіки зникла б, і сам він позостався би лише тінню злоби в нетрищах. Однак Ісілдур не послухав їхньої поради, мовивши:
    — Я візьму це собі як виру за батькову смерть і братову. Хіба ж не я завдав Ворогові смертельного удару?

    Перстень влади

  • Lily_Mercuryцитуєторік
    Бо й сам Саурон вельми злякався гніву валарів і судьби, яку вготував Еру для моря та суші. Це перевершило всі його сподівання, бо він надіявся лише на загибель нуменорців і на поразку їхнього гордовитого короля. Тож коли Саурон, сидячи на чорному троні посеред Храму, зачув, як сурми Ар-Фаразона кличуть до бою, він засміявся, і засміявся вдруге, почувши ревище бурі, й саме коли він сміявся втретє, подумки радіючи з того, що тепер, навіки позбувшись едайнів, зробить зі світом, його сміх урвався і трон його та храм запались у безодню. Проте Саурон був не зі смертної плоті й, хоча позбувся наразі тієї подоби, в якій спричинився до такого великого лиха, і не міг уже постати прекрасним перед людськими очима, дух його все-таки вознісся з глибин і полинув, як тінь і страхітливий вітер, понад морем, і повернувся до Середзем’я, в Мордор, де був його дім. Він знову заволодів величним Перснем у Барад-дурі й жив там, темний і мовчазний, доки не витворив собі нового покрову, видимого образу ненависті й люті; а погляд Ока Саурона Жахливого могли витримати одиниці.

    Саурон після падіння Нуменора

  • Lily_Mercuryцитуєторік
    Чи то дійсно Аманділ добувся до Валінору й Манве вислухав його благання, чи ні, проте завдяки ласці валарів Еленділ, сини його та народ урятувалися з тогочасного руйновища. Еленділ-бо залишився в Роменні, не зваживши на заклики Короля, коли той вирушав на війну; й, уникнувши солдатів Саурона, котрі прийшли схопити його і затягти на вогнище у Храмі, вивів свій човен у море і спинився віддалік од берега, вичікуючи. Там земля захистила Еленділа від страхітливої морської вирви, яка несла все в напрямку безодні, а згодом прикрила від першої буряної навали. А коли, поглинаючи все на своєму шляху, хвиля накотилася на сушу і Нуменор от-от мав загинути, тоді Еленділ мало не потонув і вважав би загибель найменшим горем, оскільки жодні смертельні муки не могли завдати сильнішого страждання, ніж розруха й агонія того дня. Проте західний буревій, шаленіший за будь-який доти відомий людям вітер, підхопив його човни і, линучи з ревом, погнав їх аж ген далеко; він порвав вітрила, потрощив щогли і, наче соломинки, мчав нещасливців по водах.
    Було там дев’ять човнів: чотири — Еленділові, Ісілдурових — три і ще два — Анаріонові. І, гнані страхітливим вітрищем, вони линули із сутінків судьби в темряву світу. Попід ними розверзлись у загрозливому гніві морські надра, і хвилі, які нагадували рухомі гори з велетенськими шапками скуйовдженого снігу, понесли їх між обривками хмар і через багато днів викинули далеко на береги Середзем’я. І всі узбережжя та межові з морем краї західного світу переживали в ту пору неймовірні переміни та руйнації: моря заливали сушу, береги йшли під воду, стародавні острови тонули, а нові зринали, гори осипались, а ріки змінювали плин.
    Еленділ і його сини згодом заснували в Середзем’ї свої королівства; і хоча їхні премудрість та майстерність були тільки відлунням того, що існувало в Нуменорі до приходу Саурона, та дикунам зі світу й ті здавалися неймовірними. Про діяння нащадків Еленділа в наступну епоху та про їхню, не завершену поки що, борню із Сауроном детально розповідає інше сказання.

    Доля Еленділа

  • Lily_Mercuryцитуєторік
    Тож флотилії Ар-Фаразона перепливли морські простори й оточили Аваллоне та цілий острів Ерессеа; й елдари засмутилися, бо хмара нуменорців заступила від них світло призахідного сонця. Ар-Фаразон же нарешті добувся до самого Аману, Благословенного Краю, та до узбереж Валінору, а довкола все ще панувала тиша, і доля нуменорців висіла на волосині. Бо врешті Ар-Фаразон завагався й уже був готовий вертати назад. Серце його передчувало біду, коли він поглянув на безшелесні береги та побачив сяйливий Танікветіл, біліший од снігу, холодніший од смерті, мовчазний, незмінний, жахливий, мовби тінь Ілуватарового світла. Проте Король був одержимий гординею, і, зрештою, він полишив свій корабель і ступив-таки на берег, заявивши, що вважатиме цю землю своєю, якщо ніхто не виступить на битву за неї. А чисельне нуменорське воїнство отаборилося довкола Туни, звідкіля втекли всі елдари.
    Тоді Манве з вершини Гори звернувся до Ілуватара, позаяк на ту пору валари зреклися свого правління Ардою. Ілуватар же проявив свою всесильність і змінив світобудову, й у морі між Нуменором та Безсмертними Землями розверзлася велетенська прірва, і води зривались у неї, а гомін та пара від потоків здійнялись аж до небес, і світ здригнувся. Усі флотилії нуменорців затягнуло в безодню, яка потопила та поглинула їх на віки вічні. А Короля Ар-Фаразона і смертних воїнів, котрі ступили на землю Аману, поховали під собою, впавши, гори: кажуть, там повстанці й перебуватимуть, ув’язнені в Печерах Забутих, до Останньої Битви та Судного Дня.
    А землі Аману й Ерессеа було взято і перенесено туди, де люди вже ніколи не зможуть до них дістатись. Андор же, Дарований Край, Нуменор Королів, Еленна Зорі Еаренділа, згинув назавжди. Біля нього-бо на сході була велетенська тріщина, тож підвалини його було зруйновано, він провалився, й поринув у темряву, і перестав існувати. І тепер немає на Землі такого місця, де збереглися би спогади про час, коли не було зла. Ілуватар відвів Великі Моря на заході Середзем’я та Пустельні Землі на сході, й сотворено було нові землі та моря, і світ зменшився, бо Валінор та Ерессеа було перенесено з нього в царину втаємниченого.
    У неждану годину спіткала людей ця судьба, на тридцять дев’ятий день після відплиття флотилій. Отоді Менелтарма зненацька вивергла полум’я, налетів буревій, задвигтіла земля, похитнулося небо, пагорби зрушилися з місця і Нуменор поринув у море з усіма дітьми, дружинами, дівами, гордими володарками, з усіма садами, чертогами, вежами, усипальницями та багатствами, коштовностями і тканинами, речами мальованими й карбованими, зі сміхом, веселощами та музикою, з мудрістю і знаннями — все це щезло навіки. Останньою гороподібна хвиля — зелена, холодна й оперена піною, — здійнявшись над суходолом, затягла у свої надра Королеву Тар-Міріель, яснішу за срібло, чи слонову кість, чи перли. Надто пізно спробувала вона видертися нагору до святилища крутими стежками Менелтарми — води проковтнули Королеву, і зойк її загубився у вітровому реві.

    Загибель Нуменора

  • Lily_Mercuryцитуєторік
    Так-от, Елрос і брат його Елронд походили з Трьох Домів Едайнів, але й частково — від елдарів і маярів, бо праматерями їхніми були Ідріль із Ґондоліна та Лутіен, донька Меліан. Валарам насправді не вільно було забрати назад дар смерті, що його дав людям Ілуватар, але щодо напівельфів, то Ілуватар передав їм право вирішувати; і вони постановили дозволити синам Еаренділа самим вершити свою судьбу. Елронд вибрав зостатися між елдарів, і йому було даровано життя Первородних. Однак Елросові, який побажав стати королем людей, усе-таки було відведено довгий вік, багатократно помножений порівняно з віком людей Середзем’я; і цілий його рід, королі та володарі з вельможного дому, жили дуже довго навіть за нуменорськими мірками. Елрос же прожив п’ять сотень, а нуменорцями правував чотири сотні та ще десять літ.

    Елронд та Елрос

fb2epub
Перетягніть файли сюди, не більш ніж 5 за один раз