БИТВА

Столітні оберігали їх досі своїми об'ємистими раменами від усього,— але відтепер? А коли б вони й опиралися всьому? Всьому жару сонця, що випивав так жадібно їх молоді соки, всім бурям, що бажали зломити їх корони, всій студені й усім прочим знадвірним погрозам,— так що ж тоді? Чи не простягнулася б теж і за ними, коли б стояли якраз у самій найгордішій красі, розкошуючи в пишноті, узнаючи над собою лиш небеса,— тота сама убійча рука?! Вони рішилися вмерти...

Ледве що пролетіли раз або два в рік весняною порою сею, своєю колись, гордою батьківщиною.

І зозуля перестала тут кувати

Спустошені, запустілі, ограблені з всеї питомої краси й колишнього багатства,— гори остались немов на посміховище, і не могли спинити, щоб жарке сяйво сонця не випалювало немилосердно сеї оставшоїся флори, котра вимагала для свого існування самої найглибшої тіні. Полишені ледве понад землею виросші ялинки й сосонки, а не ушкоджені самим припадком, стояли смутні й опущені. Буря і сонячна спека переходили на відміну понад їх молодесенькими коронами, що не були ще надовго так насталені, щоб зносити всі зміни й удари врем'я.

Біляві спорохнявілі пняки стирчали густо одні коло одних, неначе кістяки з пожовклої трави. Нездатні дерева лежали в великім числі покалічені вокруги, а з кори обдерті пні, що показалися нездоровими, порохнявіли нетикані дальше. Великі випалені місця на землі нагадували рани пожежі і свідчили о побіді полуміней, що блистіли тут так часто вночі й пожирали жадібно все, що в їх сусідстві находилося. Стоси соснової кори лежали темно-брунатними шматами й звоями напівперегнилі, і важко лежали маси трісок на траві.

Молоді соснові деревця, колись майже ясно-зеленої й блискучої барви, були поламані й навіки ушкоджені. Папороть опустила своє зубчасте, тепер пірване листя і, позбавлена тіні, в'яла та конала звільна на сонячнім жарі.

Високий мох, вирваний, і пошматований, та корінням вивернений до сонця, висох, а тою самою смертю гинула й потоптана трава. Прерізні лісні кущі малини, яловець і інші сильні та відпорні рослини й цвіти, що

буяли колись у повній розкоші, прилягли тепер до землі й були майже з корінням повитягані. Поверх усього того котили й волікли тисячами й тисячами великанів!

— Куди, куди, куди? — шемрали хвилі невтомимо кожної ночі й лизали жалібно берег, і плескались підхлібно в чутних звуках о велике каміння, котре десь-не-десь визирало неповорушно з води.

Але вони не діставали жодної відповіді.

В таборі оставалось тихо.

Пні лежали без душ, а дошки простягнені...

Але він бачив відповідь. Куди лиш звернув своє лагідне лице — читаючі. На дошках і пнях, призначених до транспорту, стояли чорними буквами виписані слова: "До Батуму", "До Батуму", "До Батуму*...

Було по битві.

Навкруги панувала бездушна тишина

Вже будують і в другу сторону звідси залізну дорогу; чую — ліси продано далі на нових десять років ! Так, ще "лиш десять років, а відтак — знов на десять років, і пропав маєток нашого краю!.. Проклята правда!..

— Так, так,— чути між іншим, як оповідав один робітник, котрого звали Клевета,— так нищать чужі антихристи наші прекрасні ліси, що становлять маєток нашого краю. Бог знає, але їх пани сокотять [5] їх зле і будуть раз за те перед богом відповідати. Тепер мається сей прекрасний матеріал вивозити, мабуть, аж за море! І що має наш край з того?