Медея

То з ревнощів ти вбила і дітей своїх?
МЕДЕЯ
А ти гадав — для жінки це мала біда?

Намагається виламати двері, але вони раптом відчиняються,
і з'являється Медея на колісниці з запряженими
в неї крилатими зміями та з тілами убитих дітей.

Дітей твоїх убила рідна мати їх.

Безбожно в глибінь солону дітей
Послала вона
Й сама, сердешна, з кручі в море кинувшись,
Із діточками обома загинула.

Нарешті впала в муках, так спотворена,
Що навіть батько б рідний не впізнав її.
На ній не знать було вже ні очей ясних,
Ні лиць прекрасних; тільки з тім'я краплями
Стікала кров, у полум'ї скипаючи,
1200] Й, лихої трути щелепами гризене,
З костей спадало тіло, мов смола з сосни
Горящої. І з жахом утікали всі
Від мертвої. Гірка ж була наука нам!

Пашів огонь жадливий дивним струменем,
А шати пишноткані, дар діток твоїх,
Нещасній в тіло ніжнеє вгризалися.

Раптом владарівни з уст
Побігла піна біла, зупинилися
1175] Очей зіниці, в лицях — ні кровиночки.

, вінець поклавши золотий на кучері,
Перед ясним люстерком прикрашала їх
Та на свою в нім красоту всміхалася.
Пройшлася потім по покоях, ніжками
Ступаючи зграбненько сніжно-білими, [98]
1165] Дарунками милуючись і раз у раз
Себе навшпиньках ззаду оглядаючи.
Та раптом щось жахливе з нею сталося!
Вона пополотніла, затрусилася,
Назад вся поточилась і, хитаючись,
1170] Гаразд, що не на землю — в крісло падає

ні, — в ім'я всіх месників Аїдових!
1060] Того повік не буде, щоб дітей своїх
Злим ворогам на поглум я покинула.
Вони повинні вмерти — мусить бути так,
І я, що їх родила, їх сама уб'ю.
Це — неминуче, й вороття немає тут.
1065] Вінець вже в неї на чолі, і в шатах тих,
Я знаю, владарівна юна гине вже.
От я на путь ступаю найстражденнішу,
А їх — в ще більш стражденну посилаю путь.
Я з дітьми попрощаюсь.

Ідіть же, дітки, у розкішний дім оцей, —
970] Нову дружину батькову й володарку
Мою благайте, щоб не виганяли вас;
Віддайте їй убрання й постарайтеся
У власні руки, їй самій, віддать його,
Ідіть же швидше і приносьте матері
975] Вість добру, що її бажання здійснене.