Тут клює. Відверті історії українського бізнесмена

Гроші знають, про що ви думаєте. І якщо ви вважаєте, що грошей немає і їм немає звідки взятися, вони й не з’являться. Ніщо так тонко не реагує на наші думки й настрій, як гроші. Гроші — полохлива риба, та ще й з телепатичними здібностями.

Кіосакі сказав: «Багатими стають у вільний від роботи час». Заробляєте три тисячі? Звісно, цього не вистачить не те що на старт бізнесу, а й на життя.

Є чудове рішення: продовжуйте працювати з 9 по 18 і отримуйте свої три тисячі. І витрачайте їх на життя. А на старт бізнесу відкладайте ті три тисячі, які заробите у вільний від роботи час — від вісімнадцятої по двадцять четверту, першу або й третю годину ночі. Ще ніхто не розбагатів, просто працюючи від дзвінка до дзвінка. Але в добі є ще 18 годин, і це немало. Питання завжди тільки в тому, наскільки вам це потрібно.

Стартовий капітал бізнесмена — це те, що він має всереди­ні: його авантюризм, здатність спілкуватися з людьми, уміння донести ідею, гострота розуму, швидкість реакції, витримка, уміння в тисячний раз почати все наново, здіб­ності, ідеї, харизма, упевненість у результаті, готовність іти до кінця, здатність вставати після удару, хит­рість, ділова хватка, ініціативність.

Уся річ у тому, що природа створила кожного з нас дорогим, у нас усередині є багато цінного. Значно більше, ніж потрібно для звичайного старту звичайного бізнесу. Але в цю цінність треба повірити і розкрити її. Це найскладніше в бізнесі — перемогти свого внутрішнього ворога і сторонніх, які заявляють, що це не ваш шлях.

Навколишні рідко радіють вашим успіхам, значить, у вас є повне моральне право не слухати нікого, крім свого серця і свого розуму.

Вам ніхто нічого не повинен, зате і ви — нікому і нічого. Це неабияк спрощує.

Займайтеся улюбленою справою, найбільш успішними є люди, які перетворили хобі в спосіб заробляти на життя.

Не варто сумувати, хай що з вами відбувається — це непоганий стан справ, адже ніколи не буває так погано, щоб не могло стати ще гірше, значить, усе добре.

«Думай добре — і буде добре» — так кажуть у дніпровській синагозі, а люди там знають, що кажуть.

Річ не тільки в законах. Річ у людях і в тому, чи розкручений усередині них маховик, що змушує їх рухатися, не дає зупинятися і, як будь-який нормальний гіроскоп, не дає їм збитися зі шляху.

Мене завжди дивувало, що для запуску цього маховика потрібне мінімальне зусилля — одна фраза, хороша ідея або слова «Я в тебе вірю». Ті, хто пройшли це, знають, про що я кажу. А тим, хто не знає, можливо, варто спробувати просто зараз?

Божевільні бізнес-ідеї наштовхуються не на перешкоди довкілля, а на перепони всередині нас. Давно відомо: людина може все, що може собі уявити подумки. Ми виставляємо межі, не здогадуючись, що їх можна рухати або розтягувати. У досвідченого бізнесмена в середньому за що п’ять років не менше трьох разів настає ситуація «Тепер точно всьому кінець». І що? Бізнес триває. Усе обривається лише в тих «талантів», які зуміли залякати самі себе, менеджмент і персонал до втрати пульсу. Причина? Не були відкалібровані межі в мозку.

Немає більшої печалі, ніж будинок, який планується і будується не в розрахунку на гарний настрій, а в розрахунку на постріл з РПГ. Страшне життя, яке складається із суцільного очікування такого пострілу. Страшно йти по центру міста, коли у вас за спиною два автоматники, а четверо охоронців крутять головами, оглядаючи вікна всіх будинків, що виходять на вас. Страшне життя, коли, сівши в машину, ви не можете рушити з місця, поки вся охорона не розсядеться по величезних джипах.

Зрештою, бізнес — це не щось геть оригінальне, неймовірне й позамежне. Це звичайна робота, звичайна професія. Було б дивно, якби успішний лікар або музикант, або письменник ховався, лякався, ходив оточений охороною і приховував своє життя від сторонніх тільки через те, що він успішний, що заробив ці гроші, на відміну від тих, хто довкола.

Порівняйте два стани: вести бізнес і жити в своє задоволення та вести бізнес і не відчувати нічого, крім страху і ненависті до навколишніх. І ніхто ж не змушує жити саме так!

У нас завжди є вибір. Адже джерело наших рішень — не в довколишніх, а в нас самих.

не змушуйте Всесвіт організовувати з вашого життя пекло, щоб ви нарешті підняли дупу з найманого стільця, вилізли з фейсбуку, продерли очі й почали щось робити. Це буде болісно і неінтелігентно. Стрибайте самі, добровільно, крокуйте в люк піднесено, вигляд при цьому майте молодецький, дух бойовий. Світ бізнесу любить таких. І буде вам щастя.

Це постійно відбувається з нами в бізнесі: ми полишаємо справу і здаємося не тоді, коли не можемо, а коли думаємо, що не можемо. А думати, що не можеш, і не могти справді — це різні речі.

Це як історія про чоловіка, який лякав себе й сам же лякався. Одного разу так налякав, що помер від розриву серця. Перемогу від поразки відокремлює лише один крок, який робиться вже після того, коли здається, що все програно. «Здається» — це слово дуже псує нам життя.

Тому більшість цього кроку не робить. Але той, хто робить, знає його ціну. Коли ми думаємо, що не у формі, ми не розуміємо, як багато можемо. «У формі», «не у формі» — це не стан організму. Це стан розуму.

Дивна ілюзія: якщо ти не відбувся на рідній землі, з рідною мовою, звичаями, довкіллям, знайомим з дитинства, як ти станеш чимось вартісним там, де взагалі все чуже?

В Ізраїлі я часто згадував історію мого знайомого, на початку дев’яностих — умілого фарцовщика й валютника. Трикімнатна квартира в центрі міста, кавова «дев’ятка», щовечора — найкращі ресторани Дніпропетровська і весь спосіб життя, який дехто ще пам’ятає після дев’яностих. Він був шанованою людиною. Але йому здавалося, що в совку у нього недостатньо багато свободи. Простору розвернутися, можливостей. Він не знав, що це не зовнішні умови, а речі, які всередині голови. І він поїхав в Ізраїль. Останні роки життя провів у страшенно захаращеній орендованій квартирі на околиці Тель-Авіва, а заробляв на життя, працюючи асфальтоукладальником

упі дріб’язкові заборони, нав’язлива опіка, обгородження від усього на світі, тепличні умови при жорсткому пресингу, знецінення дитини — уся ця радянська муть геть забила голови покоління наших батьків. Тисячі людей, у яких є здібності працювати на себе, вічно шукають матусину спідницю у вигляді доброго начальства або спокійних робочих місць на найманій роботі, бажано в держсекторі. Владними матерями загублені сотні українських Біллів Гейтсів, Стівів Джобсів, Ендрю Гроувів, Майклів Деллів, Ятаро Івасакі, Річардів Бренсонів, Сергіїв Брінів мого покоління. Усі вони могли б відбутися і бути успішними тут. Якби не. Не вбиті життям матусі, які вічно кричать; не тупорилі садочки; не школи, які знецінюють; не безглузді інститути; не профнепридатні колективи; не дегенеративне начальство.

На своїх лекціях про фінанси, з якими виступав перед старшокласниками, я так і не наважився сказати їм головного, найважливішого, того, без чого неможливо встати на ноги, побудувати бізнес, відбутися. Я не сказав їм своєї головної тези з поваги до мам, які виховали їх. Зате можу зробити це в цій книжці.

Теза проста.

Якщо хочете бізнес, життя, яким ви собі його уявляєте, досягнень, успіхів, гри за вашими правилами, незалежності й харизматичності, — біжіть. Біжіть із сімей, які виховали вас, які дали вам усе, які люблять вас. Біжіть і постарайтеся не загинути в цьому бігу. Біжіть і станьте самостійними, особистість людини, яка ухвалює рішення, не формується за один тиждень у кріслі засновника. Вона формується роками поневірянь, страху, неприємностей і проблем. Вона формується відчуттям, що ваші проблеми ніхто не вирішить. Вона формується відчуттям, що цілий світ іде на вас війною. І вже після цього ті, хто вижив у цьому, своєю волею формують те саме крісло засновника. Яке ніхто не підсуне під ваш зад. Приїжджайте до батьків якомога частіше, але не давайте їм у руки пульт від вашого життя. Він — ваш. Якщо це для вас занадто жорстоко, якщо ви не хочете засмучувати маму й тата, є другий варіант: сидіть поруч із ними перед телевізором і в’яжіть на спицях. Але настане день, коли ви залишитеся самі, безпорадні, по-справжньому не пристосовані ні до чого, даремні для реального життя й без шансів на майбутнє. Саме в цей день розпочнеться ваш шлях до загибелі. І це по-справжньому страшно.

Мама досі переконана, що нічого путнього з мене не вийде. Ця переконаність не минає, навіть коли вона гостює у мене в Дніпрі, живе в нашому чотириповерховому будинку, їздить на моєму порше і гуляє з двома онуками. «Не розумію, хто тобі платить зарплату, — каже вона. — І за що. Адже ти взагалі не пристосований до життя. Як ти житимеш, не уявляю». Те, що мені не платять зарплату і що в мене немає начальства, у її голові не вкладається. І вона відкидає цю інформацію як свідомо абсурдну.

Просто під вікном мого кабінету — дитячий майданчик. Там часто гуляла матуся з хлопчиком віку мого сина. Тільки й чути було її комісарський бас: «Роби це, не роби те. Не лізь. Не біжи. Зараз упадеш» і так далі. І він, маленька людина, покірно робив це, не робив те. Не ліз, не біг. Це в ньому вже на все життя — голос матері в голові: «Зараз упадеш». Він буде супроводжувати кожен його крок. У школі він ходитиме на ті секції, що сказала мама, а не на ті, що йому подобаються. Піде в інститут, у який сказала мама, а не в той, що хочеться. Після інституту піде працювати не тим і не туди, куди йому хотілося б, а як сказала мама. Одружиться з дівчиною, яка подобається мамі, — з маминим більш молодим, а може, і ні, дублікатом. І повторить всю історію батьківської сім’ї. Такі хлопчики часто спиваються і рано вмирають. З них не виходить навіть хороших найманих працівників — так собі, середняк, тому що в них немає ініціативи, фантазії, здатності брати на себе відповідальність. «Зараз упадеш» — це як стоп-сигнал. Звісно, таких не буває в бізнесі. Сумна історія біоробота з програмою, назавжди запоротою ще в дитинстві.