Спокута сатани

− Не можете, − заявив Лючіо. − Це немислимо! Ви надто багаті, що само в собі є незаконним у літературі, якій властива нужденність. Боротьба не може бути рівною за таких обставин. Факт, що ви мільйонер, переважить терези на вашу користь: за наших часів світ не може встояти проти гроше

Ви говорите це! − вигукнув я з тугою. − Ви говорите це, побачивши мене в такому становищі! Я думав, що ви мій друг…
Він глянув просто на мене. Його очі розширились; презирство, пристрасть і скорбота світилися в них.
− Ви думали, − і знову страшний усміх викривив його бліді риси, − ви помилялись! Я ваш ворог

Ви маєте рацію: нове − це тільки старе, наново винайдене та наново відкрите.

У цьому світі, вочевидь, єдиний спосіб набути доброї репутації − заплатити за неї

Смерть − лише людська мрія, втішна фантазія; її насправді не існує, у світі є тільки життя! О лихо! Я не можу померти!

Я втішена, оскільки світ і я ніколи не були добрими друзями; я впевнена, якби ми могли до народження знати, що таке насправді життя, ми б ніколи не взяли на себе труд жити

Коли ми засмучені, нам здається, що ніхто не сміє веселитись, і від самої природи ми вимагаємо жалоби − так диктує нам наша сміховинна зарозумілість

тягарем уламків мого життєвого корабля. Яким безумцем я був, вірячи, що на світі може існувати така річ, як щастя!
Лихо зазирало мені у вічі − лихо, яке триватиме все життя, і лише смерть буде порятунком від нього. Лихо!

альна любов умерла, ба навіть гірше, ніж умерла: вона вийшла з моди.

Я завжди вважав, що жінка повинна пам’ятати про своє місце − місце рабині чоловіка: бути дружиною, матір’ю, годувальницею, шити сорочки, латати шкарпетки − ось її доля. Яким правом рабиня може вторгатися в високе царство мистецтва та зривати лаври з голови свого пана?!