Маленький принц

— А де ж люди? — знову заговорив нарешті Маленький принц. — Адже у пустелі самотньо…

— З-поміж людей теж самотньо, — підмітила змія.

– Є таке тверде правило, — сказав мені пізніше Маленький принц. — Встав вранці, вмився, привів себе до ладу — і одразу ж наведи лад і на своїй планеті.

— Найголовнішого очима не побачиш, — повторив Маленький принц, щоб краще запам'ятати.

Від кожного треба вимагати те, що він у змозі виконати. Влада передусім має бути розумною. Якщо ти звелиш своєму народові кинутись у море, він влаштує революцію. Я маю право вимагати послуху, бо мої веління розумні.

Якщо ти любиш квітку — єдину, якої більше немає на жодній з багатьох мільйонів зірок, цього досить: дивишся на небо і відчуваєш себе щасливим. І кажеш собі: «десь там живе і моя квітка…»

Однак мені не стало спокійніше. Я згадав про лиса… Коли даєш себе приручити, буває, доводиться й плакати.

— Але ж очі не бачать. Шукати треба серцем.

Дорослі ніколи нічого не можуть збагнути самотужки, а діти втомлюються без перестанку їм все розтлумачувати.

Хотів би я знати, навіщо зірки світяться, — промовив він. — Напевно, для того, щоб рано чи пізно кожен міг знову відшукати свою зірку.

Швидкі поїзди геть переповнені людьми, але вони й самі не усвідомлюють, чого шукають, — сказав Маленький принц. — Тому вони не знають спокою, кидаються на всі боки…