День мій суботній

"Якось воно та буде". Якось!.. Якось — це все одно, що підняти руки вгору, а вже потім спитати: "Куди ж оце ви мене поведете, га?.. "

Сонце вже торкнулося обрію. Воно було кругле густо-червопе і таке врочисте, що говорити з ним личило б хіба що давньогрецькою мовою. Але я не знав давньогрецької і йшов поміж кручами, тихо шепочучи: "Awe sol, awe sol!"1. Скоро я вже не добачу тебе з цих круч... Але ж ти однакове всюди

Але ж, Степане, чесність нашу часом сприймають, як виклик або нерозумну вихватку, безпосередність вважають наївністю, а вразливість — слабкістю. Нам би, Степане, бути байдужішими, тоді про нас казали б, що ми сильні натури. "Приховуй своє життя" — вчили древні філософи. Ні, Степане, важливо за всяких обставин залишатися із відкритими душами — тільки тоді ми не оглухнемо серцями, тільки тоді повною мірою відчуємо Людину в собі й в інших.

Я й знав, що з тобою негаразд,— гомонів Степан, порпаючись у "холодильнику",— бо приснилося, наче ти джигітуєш на чорному коні. А кінь — це ж ясно: хвороба. Моя мама страх боїться, як насняться коні".
"То тебе кінь сюди й привів?" — спитав я, усміхаючись.
"Ні, розумієш, я подзвонив тобі на роботу, а там кажуть, що ти хворий. Кінь — то таке... Може, він мені й не снився, а тільки привидівся, як я вже сюди біг. Зі мною таке часто буває".
Любий Степан. Він ніколи не збреше, не прикрасить себе словом, а скаже так, як було, хоч те часом і не на його користь

Того вечора я довго сидів на лутці, не роздягаючись, не вмикаючи світла, бо в кімнаті і так було видно од надвірного ліхтаря, і дивився на вулицю. Батарея під луткою гріла мені ноги, у під'їзді, як завжди, бренькала гітара, біля стовпа під церквою борюкалися на снігу безпритульні пси, і я почував себе дуже самотнім.

Чи, може, така вона і є — любов, що промовляє в німій розмові очей, душ, живе в отій прекрасній миті, яку не можна зупинить

Сонце вже давно зайшло за протилежний бік будинку, і в моїй кімнаті оселилася приглушена, червонувата від стін, пофарбованих колись у темно-вишневий колір, півсутінь. Я переодягся в домашнє й заходився смажити на своїй кустарній плитці картоплю — "елу з Остра". Обидві мої конури — "зала" і "передпокій" — наповнилися пахощами гарячої олії, замки на чемодані в кутку тьмяно блищали, мов два квадратних ока, дерев'яний волик на лутці сумно дивився на мене, здавалося, він ось-ось зареве потихеньку. А Потапович похмуро спостерігає за тим, як я ходжу з кутка в куток, розганяючи плечима густий цигарковий дим.

Ну, годі, а то я все про себе та й про себе. Сказано, старе — як мале, все щось белькоче та й белькоче.

Бачила вчора бригадира, питаю, коли орати почнуть, а він сміється й каже: "Хіба вам, тітко, не однаково коли? Вам як пенсіонерові в останню чергу оратимуть!" Отакий! А я ж йому, як ще маленьким був та ходив до молотарки підобідувати з матір'ю (я тоді саме кухарила), все, було, й підсиплю їм густішого, все, було, й підсиплю, бо шкода, мале ж іще. Ну, та нічого, йому теж колись тикнеться, як постаріє. Адже ж і він колись буде пенсіонером, бодай його не діждати

Я вже помічав, що найгіркіші п'яниці дуже радіють, коли бачать, що й "культурні" випивають нарівні з ними. Це схоже на побратимство людей. Якось, бувши в лікарні, я помітив, як здружуються люди, що перенесли однакові операції, чи хворі на однакову хворобу. Це — те саме, тільки в іншому варіанті.