Вдивляючись у сонце. Долаючи страх смерті

хоча фізично смерть нас нищить, ідея смерті нас рятує

Повністю включатися в сьогодення —
Це найкраще, що я можу зробити.

Сучасна психотерапія, хоча настільки присвячена критичній авторефлексії, так наполягає на видобуванні найглибших пластів думки, теж уникає дослідження нашого страху смерті, найважливішого і всюдисущого чинника, що значною мірою є основою нашого емоційного життя

людина, поглинута повсякденністю, відвертається від глибших справ і гострозорого самодослідження

Мій підхід полягає в тому, що життя (в тому числі людське життя) виникло завдяки випадковим чинникам, що ми є скінченними істотами й що, незалежно від того, як ми цього прагнемо, не можемо розраховувати ні на кого, хто мав би нас охороняти, оцінювати нашу поведінку, пропонувати змістовну модель життя, — крім нас самих. Не маємо наперед визначеної долі, і кожен з нас мусить сам вирішувати, як зробити своє життя настільки повним, радісним і значущим, наскільки це можливо

Кожен з нас має сильне бажання вшанувати велику людину — чоловіка чи жінку, з трепетом у голосі вимовити слова «Ваша Святість». Можливо, це саме те, що Еріх Фромм у «Втечі від свободи» назвав «жадобою підпорядкування». Саме з цієї жадоби походить релігія

Терапевти завжди керуються засадою: правда, відкрита самостійно, має значно більшу силу, ніж правда, передана іншими

завдання полягає не в тому, щоб дати правильну відповідь, а в тому, щоб знайти спосіб допомогти іншим отримати власні відповіді

стан небуття не є жахливим, бо ми не знатимемо про це небуття

Існує два види самотності: повсякденна та екзистенціальна. Перша є міжлюдською — це біль ізоляції від інших людей. Така самотність, часто пов’язана з осто­рогою перед близькістю чи соромом, страхом бути відштовхнутим або нелюбим, знайома нам усім. Насправді більша частина психотерапевтичної праці спрямована на те, щоб допомогти клієнтам у побудові ближчих, стійкіших зв’язків з іншими людьми, так, щоб ці зв’язки могли їх підтримати