Чорна Рада

Хіба ж уся жи­знь наша не жарти? Помаже по губах медом, ти думаєш: от тут-то щастє! Аж глянеш - усе одна омана!

Сомко був воїн уро­ди, возраста і красоти зіло дивної» (пишуть у літопи­сах); був ви­сокий, огрядний собі пан, кругловидий, руся­вий; го­ло­ва в кучерях, як у золотому вінку; очі ясні, веселі, як зо­рі; і вже чи ступить, чи заговорить, то справді по-геть­ман­сь­ки

мабуть, не така божа воля, щоб Україна з упокоєм хліба-солі уживала

Гора з горою не зійдеться, а чоловік з чоловіком зійдеться.

Звався бо­жим чо­ло­віком сліпий старець-кобзар. Темний він був на очі, а хо­див без проводиря; у латаній свитині і без чобіт, а грошей но­сив повні кишені. Що ж він робив із тими грі­ш­ми? Вику­пляв невольників із неволі. Іще ж до того знав він лічити усякі болісті і замовляти усякі рани. Може, він помагав свої­ми молитвами над недужим, а може, і свої­ми піснями; бо в йо­го пісня лилась, як чари, що слухає чо­ловік і не наслухає­ть­ся. За теє-то за все поважали його козаки, як батька; і хоть би, здається, попросив у кого остатню сви­тину з плечей на викуп невольника, то й ту б йому од­дав усякий.

Як уже не вмудрялись, щоб по­гасити теє полом'я!

. А тим часом католицькі пани з на­шими пере­вер­тнями усиловались унію на Вкраїні прище­пити і не в одну церкву попом уніта на огиду людям поста­вили; віру бла­гочестиву мужицькою вірою називали, а одда­ючи жидам у оренду села, не раз із селами й церкви їм на од­куп од­да­ва­ли.

ув він син паволоцького попа, по прізвищу Чепурного, учився в Київській братській школі, [5] і вже сам вийшов був на попи. Як же піднялись козаки з гетьманом Остряни­цею, [6] то і він устряв до козацького війська;

правді, Василь Невольник був собі дідусь такий і мізе­рний, мов зараз тілько з неволі випущений: невеличкий, по­хилий, очі йому позападали і наче до чого придивляю­ть­ся, а губи якось покривились, що ти б сказав - він і зроду не смі­я­в­ся.

По­гано було за ляхів, та вже ж і наші гуляють не в свою го­ло­ву!