Заговорено на любов. Збірка

***

Викурить в тихий дощ за вікном обережно,

тоді говорить:

—Тішся бодай вже із того, що не приховуєш,

де ти й хто ти,

і з того, що літаки в небі над головою— усі на море,

а не готові до бою повітряного і не з вантажем двохсотим,

бо і таке може статися зовсім скоро.

Дякуй щодня за те, що міцно тримається твоя стеля

стін чотирьох; що часом отак приймаєш мене ночами,

зрештою, просто за те,

що сьогодні ніхто тебе не застрелив,

доки ти йшла додому з новими сукнями

та свіжими овочами—

чи ти все ще думаєш, що із ким завгодно,

лише не з нами?

Радій, що вичитуєш зранку, коли ввімкнуть воду гарячу,

а не досліджуєш списки вбитих

цієї ночі. Нічого не бійся, купуй алкоголь,

цигарки і свіжі суниці,

бо, зрештою, жити поруч зі смертю— майже так само,

як просто жити,

хіба що менше часу залишається на дурниці.

Іншими словами— спи, мала,

хай щось хороше тобі присниться.

Краплі висять на гілках,

мокрий спокій пливе нічними дворами.

Хто з нас насправді знає, що найкраще із того,

що стається із нами,

і що останнє?—

Через дощ пробиваються відзвуки кволі міського гулу

і тихі мотори останніх авт. Я засинаю.

Я добре його почула.

***

Ляж і засни, будь ласка, ляж і засни.

Ніби у нас іще не було війни,

ніби на дні, ніби над тобою води покров,

ніби від тебе ніхто ніколи не йшов.

Ляж і засни, будь ласка, ляж і забудь

літа стрімкого сонячну каламуть,

очі закрий, ніби все навколо таке, як слід,

слухай, як тихо темніє за містом глід,

як достигає шипшина, терен терпкий,

як осипається серед трави звіробій.

Ніби ти цінний гриб у вогкій запашній землі,

ляж і не думай ні про що взагалі,

ніби ти тихий туман на поверхні нічних озер,

ніби когось за руку тримаєш просто тепер.

Ляж і засни, над тобою замкнеться небес сукно.

Все, в що ти віриш, станеться все одно.

В неї червона ниточка на зап’ясті,

блиск для губ на смак як сухе вино

і стільки дрібниць в кишенях, і всі на щастя.

Якщо вночі вікно залишити навстіж—

вересень прийде і всядеться в це вікно.

Якщо вночі залипати надовго з другом,

якщо писати пальцем ім’я на склі

і витирати, спадає якась напруга.

Ранок виходить добрий, і дуже круглий

відбиток чашки лишається на столі.

Якщо скінчились сливи— почнуться груші,

інший сезон свої принесе дива.

Якщо вікно залишити— вітер ворушить

мокре волосся, і небо кольору мушель,

і, ніби приплив, у дворі шелестить трава.

Світла стає все менше, й воно таке,

знаєш, як димом викопчене— запашне і терпке,

ніби пропущене через бризки прибою,

ніби трава на скелях— легке, тонке

і прозоре, як вода в криницях перед зимою.

Ночі стають все довші, й вони такі,

знаєш, як виноград перестиглий, п’янкі, липкі

і зім’яті; і в такі цих ночей провалюєшся глибини,

якщо поруч на відстані простягнутої руки

не знаходиш плече або теплу спину.

Особисті кордони змінюються. Це якось так,

знаєш, ніби раптом хтось подав тобі знак

і ти біжиш і ховаєшся, з усіх сил зберігаєш спокій і тишу;

і якщо для когось ще колись увімкнеш свій маяк,

то тільки після того, як забудеш, що став сильніше.

Якщо ця осінь хоч щось взагалі від тебе залишить.

Залишається тільки дівчинка, зливою вимита,

та її засмаглі, блискучі і теплі плечі.

На її простирадлах блакитні квіти і слоники,

ніч в її зап’ястях пульсує захопливим темно-синім,

це у неї білі птахи засинають на підвіконні,

поки ти шукаєш те єдине речення припустиме.

Бо тільки вона буде і джином тобі, і тоніком,

тютюном, повітрям і димом.

Поки літо в її долоні по краплі скрапує,

поки літо перетікає поволі в щось більше, ніж

просто вервицю добрих днів, котрі вас обох однаково

огортають, як хмари опію, ти стоїш,

і виходить таке ніби— я тобі, я тебе, я дякую…

Або просто— ось моє серце, їж.

Все, що правда, зазвичай встигаєш вимовити

на одному видихові. Решта— сторонні речення.

Літо довге. Послухай, ми будемо жити вічно.

Абрикосів буде дедалі більше, і дика м’ята

проростатиме крізь асфальт за містом, і чайки звичними

колами над лиманом щовечора будуть злітати.

Літо безкінечне. Поглянь лише на яблука і на груші,

не було стільки груш, кажуть, з Другої світової.

Море уночі приносить скельця, рожеві мушлі,

ніби залишає привіти і натяки нам з тобою.

Літо кругле, ніби горіх, не віддасть завчасно

таємниць своїх,— ніхто його не розколе.

Що нам з того, що груші знову вродили чомусь так рясно,

ми ж з тобою— ні, не закінчимося ніколи.

Літо всюди. Ніхто насправді нічого не обирає.

Все, що має— стається, все буде правильно, значить.

Літо добре. Ми будемо жити вічно, я точно знаю.

Всі спасуться, мені сказали. Усім пробачать.

Йди. Я тебе уже, насправді, забула

і обіцяю згадувати не часто.

Носитиму в собі всепрощення,

котре з повітрям ковтають жінки моєї країни—

бачиш, ти вже майже зник, не видихаєш

в холод осінній,

не відкидаєш тіні,

і кров на губах твоїх, від вітру розтрісканих,

смакує, ніби причастя.

В тиші міській зірка прострілює ніч на виліт,

падає, падає, але не може впасти.

Бажання тріпоче, загадується, пече в піднебіння.

Не формулюється вчасно.

Петеворюється на прощання і побажання щастя.

Кiт у чоботях

Це мої поля і мої сади.

Це мої фортеці у далині.

Мої пасовиська біля води

і мої рибини на мілині.

При дорозі яблуні і айва,

зеленіє хміль, зріє виноград—

все моє: трава, у траві мишва,

а над нею мат польових бригад.

Мій Чумацький шлях і в могилах прах,

сорок сім чудес, всі АЕС і ГЕС,

дим вогнів в лісах і кадил в церквах

і туман увесь із озер і плес.

Це мої комбайни і трактори,

фабрик чорний піт й лихоманка жнив.

Сутінки зійдуть на мої двори,

і мої жінки заведуть там спів.

Це мої кордони і наркота,

це мої наливки і самогон,

це мої сини в теплих животах

достигають в мріях про закордон.

Мої божевільні від дня до дня

восхваляють Господове ім’я.

Це моя країна. І вся хуйня

в цій країні також лише моя.

Тож чого ти хочеш, безжальний світ?

Що ж мене висмоктуєш у журбі?

Я і певний брід, і смачний обід,

і жінок, і рибу віддав тобі.

Розтисни кулак, напрямок чи знак

поміняй на все неземне й земне—

де ховаєш ту, котра просто так,

без мого усього прийме мене.

Їй ночами бачаться сонця відблиски на воді,

перельоти, нічні кордони, на піску цуценят сліди,

річкові порти і незнайомі дорожні знаки,

а він тим часом на кухні курить і думає: Господи, забери

весь наступний рік, або два, або навіть три,

все одно вони всі однакові.

Спершу вони лежать на розстеленому рушнику,

рахуючи родимки на тілах і камінці в піску,

і дурниці виписують теплими пальцями на вогкому глеї.

І він на море дивиться й каже— господи, забери

назад весь минулий рік, а ще краще— три,

а натомість випиши ще таке літо з нею.

Комусь «Куба лібре» і літні тераси напівпорожні,

і окуляри затемнені, і фото удвох з руки,

і ніби кричати хочуть: нам все ще насправді можна,

ми будемо цілуватися, доки ці дні тривожні

не заповзуть просто в наші кишені і рюкзаки.

Неправда, що є каміння, яке не точить водою,

і вітер не злизує легко, ніби кулю цукрову;

неправда також, що все, що вже було із тобою,

забудеться, заросте, ніби брук травою,

зробить тебе сильнішим, не зрушить твою основу,

ніколи не болітиме знову.

Хтось мав тобі пояснити: все, що маєш, зникоме,

як тендітні рослини, як паперові квіти.

І найдовше триває не душа невагома,

не палка надія, а просто втома,

втома, котру ти зовсім нікуди не можеш діти.

Бог тобі шле есемес не тоді, коли дуже просиш,
а коли в нього щось своє
невідкладне до тебе.
В нього, зрозумій, забагато справ.
Зрештою, він останній, хто тобі хоч щось обіцяв.