Щоденник страченої

бо в теперішньому моєму напівіснуванні-напівумиранні уже немає місця тому лоскітливому хвилюванню, що прискорює серцебиття й додає адреналіну у кров будь-якій жінці, на обрії якої маячіє а хоч би туберкульозний, але чоловічий силует

Ми тепер такі рідні, що майже чужі люди, які понад усе бояться втратити одне одного

Коли я відходжу від нелюдського болю, годинами гладить мені обличчя, руки, живіт. Його врівноважені пестощі якісь такі ніжні й чуйні, що до мене вертає безсовісна думка: а може, задля такої ніжності варто було пройти крізь пекло?! Він знає кожен сантиметр мого тіла краще, ніж я його

знову скаже «ну, здрастуй» і покладе широку важку долоню на обімліле плече. І з тої миті вкотре почнеться повільна втрата моєї свідомості..

Я ЗГАДУЮ НАШІ перші зустрічі. Палкі. Несамовиті. Виснажливі. Скупі на слова, але щедрі на пристрасть. Зустрічі ще з того часу, коли він кликав мене у своє місто — і я гналася зі швидкістю ракети за нетривалими шматками радості, щоб опісля всього впродовж довгих вечорів у себе вдома так само, як тепер, розмотувати полотна спогадів — і чекати наступної зустрічі.

але я відмахуюся від спогадів, як від мух, боячись доторкнутися до болючого. Так легше — не згадувати

Дні наші однакові, немов близнюки, і прісні, як тісто на лаваш

Зрештою, навіщо мені священик, коли я сама собі вже все дозволила і все повідпускала — і гріхи, і провини, і мить щастя.

. Бо вже ніякі сили не змусять мене думати, що все, що з нами було, було продиктовано серцем. Колись він хотів стати власником моїх думок. А йому дозволялося мати тільки тіло

Цілими вечорами тримала його долоню у своїй.

Заспокоювала.