Виховання без травмування або Навіщо дітям дорослі

Кожна родина й кожна дитина — це унікальна історія, яку не можна скласти під трафарет чиїхось розумних порад.

Отже, планування діяльності, власний приклад того, як можна бути включеним в неї та послідовним, а також доброзичливе нагадування, що й для чого ми робимо, і знаходження поруч, підтримка та повага – чудовий спосіб розвитку такої необхідної навички, як зосередженість на меті й профілактика вразливості до стресів.

Отже, відкрити доступ до ресурсів означає щонайменше три речі – дати відчути наявність ресурсів, робити це регулярно та спонукати дитину саму включатися в ресурсні активності. Тож перше: показуємо дитині ресурси, відкриваємо очі на те, що на кожному кроці ховаються такі собі чарівні місця, де живе радість від споглядання красивого, задоволення від куштування смачного, утіха від звуків музики та природи, насолода від руху та фізичних тренувань, інтерес до отримання нових знань, азарт від оволодіння новими навичками та багато-багато іншого. Друге: оточуємо ресурсними активностями, занурюємо в них і занурюємося разом із дитиною – співаємо, танцюємо, бавимося, прислухаємося, вчимося, експериментуємо… Третє: вчимо вмикати ресурси, обережно підказуємо та непомітно підштовхуємо до входження в ресурс, щодня, особливо в періоди душевної хандри та життєвих труднощів, пропонуємо запашного чаю, приносимо плед і цікаву книгу, печемо торт із вишенькою, запрошуємо на танок з обіймами, ідемо гуляти…

У вмінні бачити ресурси. Звісно, ми біологічно різні, і в когось з нас серотонін синтезується повільніше, а в когось швидше, однак бачити хороше, цікаве, захопливе та створювати радість навколо себе – це цілком психологічна навичка, яку діти засвоюють від інших, зокрема і від нас, своїх батьків

Усі поради щодо піклування про потребу в балансі, як і про будь-яку іншу, не мають сенсу, якщо ми не відчуваємо малюка, не цікавимось його життям, не живемо його інтересами, якщо ми не є частинкою його життя. І перше, до необхідності чого ми дійшли з батьками, – це збільшити час взаємодії з дитиною.

перебирання чогось, від надлишку, треба мати впевненість, що доступ відкритий, а тому потреби урвати ще шматочок немає.

Друга задача – не забороняти щось, а, навпаки, дозволяти, лишати у вільному доступі. Це стосується і речей, і занять, і друзів. Якщо дитина знає, вона може в будь-який час отримати бажане, їй нема потреби застрягати на цьому, уривати хвилини для спілкування з кимось, для комп’ютерної гри чи перегляду серіалу. Тут багато нюансів, і точно не йдеться про справді шкідливі речі чи небезпечних людей. Головна ідея – що для того, щоб навчитись відмовлятись від пере

встигаєш за хлопцями і не можеш радіти грі»), а й ставити запитання, щоб дитина сама могла проявити спостережливість та зв’язати причини з наслідками («Як думаєш, з чим пов’язана твоя дратівливість?», «Є гіпотези, чому так важко з англійською сьогодні?»). Здатність до самоспостереження та висновків називають рефлексією, і саме її розвиток є основою саморегуляції, про що й свідчить більшість досліджень.

Отже, перша задача – не обмежувати дітей, а розвивати їхню здатність бути уважними до себе та інших. Здатність моніторити свій стан. Для початку все, що потрібно, – це звертати увагу дітей на їхні емоції та поведінку, називати їх, пов’язувати одне з одним, пояснювати причини. Пізніше – передавати ці навички, вчити помічати свій стан, і не лише проговорювати те, що бачимо ми, дорослі («Я бачу, що тобі важко зосередитись через те, що ти довго читаєш», «Мені здається, що тобі сумно, бо ти втомився, не встига

Задоволення потреби в балансі – це передусім допомога дитині відчути міру, ту межу, за якою вигоди від діяльності чи певного заняття меншають, а ризики зростають. Іншими словами, це розвиток здатності говорити собі самому: «Стоп!», «Досить!» – та переключатись на інше.