Невеличка драма

— Ні, Марто, не від вас. Я засидівся тут… мені хочеться великої дороги. Я почуваю себе, Марто, юнаком, яким був колись… Знаєте, юнацькі мрії які у всіх юнаків? Тікати з рідної хати… Де-небудь тікати, щоб побачити щось нове й жити не так, як жив раніше… Я знову хочу цього, Марто! Я хочу нового, того, що раніш не було, вічно нового, Марто…

Надужиток здібністю мислити — ось де наш величезний злочин…

Як могла вона покохати цю бездушну істоту?

— Я буду шукати, Марто. Я... я все зроблю. Почекайте трохи, Марто, ви побачите, як усе буде гарно. Є здібність у людини, велика здібність забувати... Вона стирає з нашої душі порох і тлінь. Тому ми нові щоразу, Марто.

— Люди, Марто, мають здебільшого два обличчя. Одне природжене, часто дуже дике, а друге вони набувають, живучи. І от часом те перше оголяється. Ви не знали цього, Марто, і ви здивувались.

Це було четвертого дня, чи краще — четвертої вічності від створення її нового світу.

вона читала тепер завзято й упереджено, порівнюючи та вишукуючи, спиняючись подовгу на разючих прикладах подібності, і з жахом знаходила частину себе в кожній любовній історії.

— Оце вже безхарактерність! Тут можна показательний процес устругнути, а ви йому, сукиному синові, попускаєте!

Тобто не здібна була проектувати свій біль назовні.

— У мене справді є прикра властивість казати те, що я думаю,— мовив біохімік, ніжно її цілуючи.