Цитати з книжки «Щиголь», Донна Тартт

Іноді я питав себе, чи існує спосіб виштовхати Енді з його башти для задротів-математиків? Цунамі? Напад десептиконів?36 Ґодзілла37 на П’ятій авеню? Він був планетою без атмосфери.

Ми тут бачимо лише маленьке серцебиття й самотність, чисту, освітлену сонцем стіну й відчуття неможливості втекти. Час, що не рухається, час, який не можна назвати часом. І в цьому клаптику світла стійко завмер маленький бранець.

Веґаса здійснювати великі менеджерські та будівельні проекти. Багато з них устигли пожити в дев’яти-десяти штатах протягом стількох же років, а багато жили й за кордоном: у Сіднеї, Каракасі, Пекіні, Дубаї, Тайбеї. Було тут також чимало хороших, сором’язливих, майже невидимих хлопчиків і дівчаток, чиї батьки втекли від труднощів селянського життя й прилаштувалися тут дрібними служками готелів або покоївками. У цій новій екосистемі гроші чи навіть зовнішня в

Якби йшлося про красуню, я міг би втішити себе тим, що я їй далеко не рівня, але так хвилюватися, навіть визнаючи негарність предмета свого захвату, означало кохання сильніше, аніж фізичний потяг, якусь яму в душі, куди я провалився й міг там загрузнути на багато років.

Коли ми найсильніші – хто відсахнеться?

Коли найвеселіші – хто впаде на землю від сміху?

Коли ми найгірші – що вони нам зроблять?

Артюр Рембо

ерблюжої шерсті — я покинув Нью-Йорк у великому поспіху, й ті речі, що їх прихопив із собою, не гріли навіть у приміщенні.

За вікнами буяли веселощі. Було Різдво, мости через канал уночі вкривалися мерехтливими вогниками. Рожевощокі dames en heren1 торохтіли

Люди, звичайно, помирають, – говорила далі мама. – Але ж як бездарно ми втрачаємо речі. З чистої недбалості. Пожежі, війни. Парфенон використовується як пороховий склад. Тож те, що вдалося нам урятувати з плину історії, є дивом.

ти бачиш мух або комах у натюрморті – зів’ялу пелюстку чи темну пляму на яблуці, – художник передає таємне послання. Він повідомляє, що живі речі нетривкі – вони тимчасові. Смерть присутня в житті. Саме тому такі картини називаються натюрморти – мертва природа. Можливо, спершу ти й не побачиш на тлі краси й цвітіння крихітну пляму гнилизни. Але придивись уважніше – і вона тут.

не можемо обирати собі серця. Ми не можемо примусити себе прагнути до того, що добре для нас або для інших людей. Ми не обираємо, якими ми є.

Бо хіба не втовкмачують у нас постійно, від самого дитинства, незаперечну культурологічну банальність? Від Вільяма Блейка до Леді Ґаґи, від Руссо до Румі, до «Тоски» й містера Роджерса нам передають дивовижно однакове послання, яке приймають від вищих сфер: коли ви сумніваєтесь, що вам робити, як вирішити, що для вас добре? Кожен психіатр, кожен радник, кожна диснеївська принцеса знає відповідь: «Будь собою. Слухайся свого серця».

Але саме тут виникає проблема, яку я хотів би, аби хтось мені пояснив: а що як я наділений серцем, якому не можна довіряти? Що коли серце, з власних незбагненних причин, заведе тебе зі свого хотіння й крізь хмару осяйних ілюзій далеко від здоров’я, домашнього затишку, громадянської відповідальності й надійних соціальних зв’язків до осяйної руїни, самознищення, катастрофи?

Напружений вигляд готової до атаки тигриці незаперечно доводить, як сильно вона не довіряла фотокамері

– Розумієш, голландці винайшли мікроскоп, – сказала вона. – Вони були ювелірами й виготовляли лінзи. І прагнули все зображувати так детально, як тільки можливо, бо навіть найдрібніші речі щось та й означають. Коли ти бачиш мух або комах у натюрморті – зів’ялу пелюстку чи темну пляму на яблуці, – художник передає таємне послання. Він повідомляє, що живі речі нетривкі – вони тимчасові. Смерть присутня в житті. Саме тому такі картини називаються натюрморти – мертва природа. Можливо, спершу ти й не побачиш на тлі краси й цвітіння крихітну пляму гнилизни. Але придивись уважніше – і вона тут.

«Світ не приходить до мене, – так він казав, – то я сам до нього піду».

краса змінює суть реальності

тут і район такий, де не надто бурхливо Христос рождається,

І я додаю свою любов до історії тих людей, які любили прекрасні речі, і дбали про них, і витягували їх із вогню, і шукали їх, коли вони зникали, і намагалися зберігати їх, передаючи буквально з рук у руки, лунко звертаючись крізь уламки часу до наступного покоління тих, хто їх любитиме, і тих, хто прийде за ними.

не можемо обирати, чого нам хочеться, а чого не хочеться, й ось вона, тяжка й неприємна правда. Іноді ми хочемо того, чого хочемо, навіть якщо знаємо, що воно нас уб’є. Ми не можемо втекти від самих себе

він вряди-годи

Навіть тепер, коли я пригадую той час, мене опановує задушливе безнадійне почуття. Усе було жахливим. Люди пропонували мені холодні напої, теплі светри, їжу, яку я не міг їсти: банани, кекси, сандвічі, морозиво. Я казав «так» або «ні», коли до мене озивались, і не відривав погляду від підлоги, щоб ніхто не бачив, як я плачу.

пузирчастої плівки та пакувальної стрічки:

здатність орієнтуватися в довкіллі.