Донна Тартт

Щиголь

    Anastasiia Rafaienkoцитує3 роки тому
    Іноді я питав себе, чи існує спосіб виштовхати Енді з його башти для задротів-математиків? Цунамі? Напад десептиконів?36 Ґодзілла37 на П’ятій авеню? Він був планетою без атмосфери.
    Olga Buldinaцитує3 роки тому
    Мій досвід підказує, що треба триматися якнайдалі від тих, кого надто кохаєш. Саме вони тебе вб’ють. Ти зможеш щасливо жити лише з такою жінкою, яка житиме власним життям і дозволятиме, щоб ти жив своїм
    Виктория Чухлибцитуєторік
    Ми так звикли ховатися від інших, що зрештою ховаємося й від самих себе.
    Vitaliya Bokoteyцитує3 роки тому
    Ми тут бачимо лише маленьке серцебиття й самотність, чисту, освітлену сонцем стіну й відчуття неможливості втекти. Час, що не рухається, час, який не можна назвати часом. І в цьому клаптику світла стійко завмер маленький бранець.
    Vitaliya Bokoteyцитує3 роки тому
    добро не завжди є наслідком добрих учинків, а погані вчинки не завжди є наслідком зл
    Oksana Grynevychцитує3 роки тому
    Веґаса здійснювати великі менеджерські та будівельні проекти. Багато з них устигли пожити в дев’яти-десяти штатах протягом стількох же років, а багато жили й за кордоном: у Сіднеї, Каракасі, Пекіні, Дубаї, Тайбеї. Було тут також чимало хороших, сором’язливих, майже невидимих хлопчиків і дівчаток, чиї батьки втекли від труднощів селянського життя й прилаштувалися тут дрібними служками готелів або покоївками. У цій новій екосистемі гроші чи навіть зовнішня в
    Olha Melnykovaцитує3 роки тому
    Якби йшлося про красуню, я міг би втішити себе тим, що я їй далеко не рівня, але так хвилюватися, навіть визнаючи негарність предмета свого захвату, означало кохання сильніше, аніж фізичний потяг, якусь яму в душі, куди я провалився й міг там загрузнути на багато років.
    Pasha Kraplychцитує4 роки тому
    Коли ми найсильніші – хто відсахнеться?

    Коли найвеселіші – хто впаде на землю від сміху?

    Коли ми найгірші – що вони нам зроблять?

    Артюр Рембо
    Nastya Perepelitsaцитує9 місяців тому
    Забиті дошками вікна надавали їм сліпого нерівного вигляду, робили їх схожими на побиті й забинтовані обличчя людей.
    Nastya Perepelitsaцитує9 місяців тому
    З Нью-Йорка, — сказав я і був винагороджений його новим поглядом, його зсунутими бровами, які сказали мені: круто. — А ти?
    Він скривив гримасу:
    — Зараз подумаю, — сказав він, відкинувшись назад на сидінні й рахуючи країни на пальцях. — Я жив у Росії, Шотландії, — що було, мабуть, круто, але я не пам’ятаю цього, — Австралії, Польщі, Новій Зеландії, Техасі два місяці, на Алясці, у Новій Ґвінеї, Канаді, Саудівській Аравії, Швеції, Україні…
    — О Боже!
    Він стенув плечима.
    — Щоправда, переважно я жив в Австралії, Росії та Україні. У цих трьох країнах.
    — Ти розмовляєш російською?
    Він зробив жест, що його я витлумачив: «більш-менш».
    — Розмовляю також українською і польською. Хоч багато чого я забув. Нещодавно я намагався пригадати, як буде російською «метелик», і не зміг.
    b5723619887цитує9 місяців тому
    — Про що інше ми можемо говорити?
    Antonina Schegelskaцитує9 місяців тому
    Він був планетою без атмосфери.
    Antonina Schegelskaцитує9 місяців тому
    Але я вже присягнув на вірність іншій. І смак Піппиного поцілунку — гірко-солодкий і дивний — залишався зі мною, поки я повертався додому, до передмістя, сонно розхитуючись в автобусі, танучи від щастя та від смутку, від зоряного болю, який підіймав мене над вітряним містом, наче паперового змія: моя голова була в дощових хмарах, а серце в небі.
    Antonina Schegelskaцитує9 місяців тому
    — Так будь-кому буде недобре, — сказала вона. — Сидиш тут зовсім сам. Це тобі не на користь.
    Я не знав, що їй сказати. Сидіти перед телевізором і дивитися фільми було єдиною моєю діяльністю після смерті мами, що бодай трохи здавалася нормальною.
    — Настав час, щоб ти повернувся до якоїсь рутини. Завтра ти до неї повернешся. Я знаю, тобі так не здається, Тео, — сказала вона, коли я нічого не відповів, — але бути заклопотаним — це єдине, що допоможе тобі почуватись нормально.
    Я непохитно дивився в телевізор. Я не був у школі від того дня, після якого загинула моя мати, і, доки я туди не повертався, її смерть здавалася, так би мовити, неофіційною в якомусь розумінні. Та коли я туди прийду, вона стане публічним фактом. Крім того, думка про повернення до звичайного повсякдення здавалася мені зрадливою, хибною. Я переживав шок щоразу, коли згадував: її вже нема на світі. Кожна нова подія — усе, що я робитиму протягом решти свого життя, — розлучатиме нас усе більше й більше. Дні, коли її вже не буде, — відстань між нами, яка дедалі зростатиме. З кожним днем мого життя вона буде все далі й далі від мене
    Antonina Schegelskaцитує9 місяців тому
    її спокій володів магнетичним притяганням краси — здавалося, навколо неї молекули шикувалися, коли вона заходила до кімнати
    Mariaцитуєторік
    Ось як тут усе почалось; ось як фірма «Гобарт і Блеквелл», перебуваючи у фінансовому занедбанні протягом років, почала під моїм мудрим керівництвом отримувати прибуток.
    Наталья Ремизовацитуєторік
    Це та магічна точка, де кожна ідея і її протилежність однаково правдиві.
    І я сподіваюся, що тут відкривається якась більша істина про страждання або принаймні про те, як я його розумію, — хоч я прийшов до усвідомлення, що єдині істини, які важать для мене, це ті, яких я не розумію і зрозуміти не можу. Таємничі, неоднозначні, непоясненні. Які не складаються в історії, не мають історії. Зблиск світла на ледь помітному ланцюжку. Світлова пляма на жовтій стіні. Самотність, яка відокремлює кожне живе створіння від кожного іншого живого створіння. Печаль, невідокремна від радості.
    А що якби цього щиглика (а з жодним іншим його не сплутаєш) ніколи не спіймали або він не народився в полоні і не сидів отак, видимий усім, у якомусь домі, де його побачив художник Фабриціус? Він, либонь, так ніколи й не зрозумів, чому його примушують жити в таких муках: приголомшений шумом (який я можу собі уявити), напівзадушений димом, наляканий гавканням собак, змушений вдихати сморід кухні, слухати, як його дражнять пияки й діти, літати на крихітну відстань, обмежену таким коротким ланцюжком. Але навіть дитина спроможна оцінити його гідність: наперсток хоробрості, пух і вкриті пір’ям кісточки. Не боязка пташка, навіть не сповнена безнадії, а незворушна істота, що чіпко тримається за своє місце в цьому світі.
    І я все частіше думаю про це її небажання покинути світ. Бо наплювати мені на те, що кажуть люди і як часто вони це повторюють: ніхто й ніколи не переконає мене, що життя — це велика винагорода. Ось у чому правда: життя — це катастрофа. Головний факт нашого існування — біганина, спрямована на те, щоб прогодувати себе й знайти друзів, і робити все, що ми робимо, — це катастрофа. Забудьте всю безглузду нісенітницю в дусі «Нашого міста»232, яку всі розповідають: про диво народження дитини, про радість милуватися звичайною квіткою, про те, Яке Прекрасне й Неймовірне Це Життя й таке інше. Для мене — і я вперто повторюватиму це до смерті, аж доки впаду додолу своїм невдячним нігілістичним обличчям і надто ослабну, щоб це казати: ліпше ніколи не народжуватись, ніж народитися в цій стічній канаві. У вигрібній ямі лікарняних ліжок, трун і розбитих сердець. Ані вирватися на свободу, ані попросити когось про щось, ані, як казала Ксандра, «почати все заново», нічого не чекає тебе попереду, крім старості і втрат, ніякої дороги, лише та, що веде до смерті.
    Наталья Ремизовацитуєторік
    ми разом пережили надто багато й у нас надто багато спільного. А що ми обоє тяжко поранені, і то в дуже ранньому віці, так тяжко, що, либонь, ніхто не спроможний цього зрозуміти, то чи не було б для нас дещо… ризиковано перебувати занадто близько одне до одного? Чи не варто подумати про самозбереження? Адже йдеться про двох людей, які перебувають під ризиком смерті, то чи не доведеться їм часто звертатись одне до одного по допомогу? Вона не може стверджувати, що зараз почувається зле, це не так, але ж усе може за мить змінитися в кожного з нас, хіба ні? І ти, і я можемо вмить провалитися в безодню, і хіба це не було б украй небезпечно? А що наші вади й слабкості такі схожі, то один, падаючи, може затягти за собою в прірву й другого.
    Наталья Ремизовацитуєторік
    Можливо, іноді погане — прямий шлях до добра?
    Наталья Ремизовацитуєторік
    Що як наша поганість і наші помилки — це якраз те, що формує нашу долю і приводить нас до добра? Що як дехто з нас іншою дорогою дійти туди не може?
fb2epub
Перетягніть файли сюди, не більш ніж 5 за один раз