Це та магічна точка, де кожна ідея і її протилежність однаково правдиві.
І я сподіваюся, що тут відкривається якась більша істина про страждання або принаймні про те, як я його розумію, — хоч я прийшов до усвідомлення, що єдині істини, які важать для мене, це ті, яких я не розумію і зрозуміти не можу. Таємничі, неоднозначні, непоясненні. Які не складаються в історії, не мають історії. Зблиск світла на ледь помітному ланцюжку. Світлова пляма на жовтій стіні. Самотність, яка відокремлює кожне живе створіння від кожного іншого живого створіння. Печаль, невідокремна від радості.
А що якби цього щиглика (а з жодним іншим його не сплутаєш) ніколи не спіймали або він не народився в полоні і не сидів отак, видимий усім, у якомусь домі, де його побачив художник Фабриціус? Він, либонь, так ніколи й не зрозумів, чому його примушують жити в таких муках: приголомшений шумом (який я можу собі уявити), напівзадушений димом, наляканий гавканням собак, змушений вдихати сморід кухні, слухати, як його дражнять пияки й діти, літати на крихітну відстань, обмежену таким коротким ланцюжком. Але навіть дитина спроможна оцінити його гідність: наперсток хоробрості, пух і вкриті пір’ям кісточки. Не боязка пташка, навіть не сповнена безнадії, а незворушна істота, що чіпко тримається за своє місце в цьому світі.
І я все частіше думаю про це її небажання покинути світ. Бо наплювати мені на те, що кажуть люди і як часто вони це повторюють: ніхто й ніколи не переконає мене, що життя — це велика винагорода. Ось у чому правда: життя — це катастрофа. Головний факт нашого існування — біганина, спрямована на те, щоб прогодувати себе й знайти друзів, і робити все, що ми робимо, — це катастрофа. Забудьте всю безглузду нісенітницю в дусі «Нашого міста»232, яку всі розповідають: про диво народження дитини, про радість милуватися звичайною квіткою, про те, Яке Прекрасне й Неймовірне Це Життя й таке інше. Для мене — і я вперто повторюватиму це до смерті, аж доки впаду додолу своїм невдячним нігілістичним обличчям і надто ослабну, щоб це казати: ліпше ніколи не народжуватись, ніж народитися в цій стічній канаві. У вигрібній ямі лікарняних ліжок, трун і розбитих сердець. Ані вирватися на свободу, ані попросити когось про щось, ані, як казала Ксандра, «почати все заново», нічого не чекає тебе попереду, крім старості і втрат, ніякої дороги, лише та, що веде до смерті.