Щиголь

Іноді я питав себе, чи існує спосіб виштовхати Енді з його башти для задротів-математиків? Цунамі? Напад десептиконів?36 Ґодзілла37 на П’ятій авеню? Він був планетою без атмосфери.

Ми тут бачимо лише маленьке серцебиття й самотність, чисту, освітлену сонцем стіну й відчуття неможливості втекти. Час, що не рухається, час, який не можна назвати часом. І в цьому клаптику світла стійко завмер маленький бранець.

Веґаса здійснювати великі менеджерські та будівельні проекти. Багато з них устигли пожити в дев’яти-десяти штатах протягом стількох же років, а багато жили й за кордоном: у Сіднеї, Каракасі, Пекіні, Дубаї, Тайбеї. Було тут також чимало хороших, сором’язливих, майже невидимих хлопчиків і дівчаток, чиї батьки втекли від труднощів селянського життя й прилаштувалися тут дрібними служками готелів або покоївками. У цій новій екосистемі гроші чи навіть зовнішня в

Якби йшлося про красуню, я міг би втішити себе тим, що я їй далеко не рівня, але так хвилюватися, навіть визнаючи негарність предмета свого захвату, означало кохання сильніше, аніж фізичний потяг, якусь яму в душі, куди я провалився й міг там загрузнути на багато років.

Коли ми найсильніші – хто відсахнеться?

Коли найвеселіші – хто впаде на землю від сміху?

Коли ми найгірші – що вони нам зроблять?

Артюр Рембо

Навіть якщо ми не завжди раді перебувати тут, наше завдання – пірнути якомога глибше в цю стічну канаву, перепливти її, водночас тримаючи наші очі й серця відкритими

Але Велті полюбляв говорити про об’єкти, що визначають долю людини. Кожен торговець і кожен антиквар визнає, що вони існують. Це речі, які з’являються і які повертаються. Хоч для когось іншого, а не антиквара, це будуть не речі. Це буде місто, колір, час доби. Це той цвях, за який твоя доля може зачепитися й повиснути на ньому.

кщо картина справді запала тобі в душу, змінила твій світогляд, примусила тебе думати й відчувати інакше, аніж ти досі думав і відчував, то ти не думаєш «о, мені подобається ця картина, бо вона універсальна» або «мені подобається ця картина, бо вона озивається до всього людства». Це не причина, щоб любити витвір мистецтва. Його люблять за таємний шепіт, що звертається до тебе: «Псс, ти. Гей, хлопче. Атож, ти». – Він ковзнув пальцем по вицвілій фотографії – то був дотик людини, яка звикла зберігати речі, дотик без дотику

добро не завжди є наслідком добрих учинків, а погані вчинки не завжди є наслідком зла.

не міг не думати про ту біблійну історію, ти її знаєш, де управитель краде в удови її гроші, а потім тікає в далекі краї, де розумно вкладає їх і привозить удові в тисячу разів більше, аніж він у неї вкрав? І вона його прощає, рада й щаслива, вони вбивають жирне теля й святкують та веселяться

мій батько знав його передсмертну записку напам’ять і любив її цитувати. «Любий Світе, я відходжу, бо мені нудно

Кітсі в дитинстві. Її красиве волосся падає на обличчя. Заткніться, придурки, а то я все розповім батькам.

й добре. Я небагато важив у системі речей, як, до речі, й Мартін. Нас легко забудуть. Ми послужимо людям соціальним або моральним уроком, не більше. Але картину – картину пам’ятатимуть і оплакуватимуть її втрату завжди, принаймні доти, доки триватиме історія, доки льодовики розтануть і вулиці А

Кому відомі й цікаві імена турків, які висадили в повітря дах Парфенону? Імена мулл, які наказали зруйнувати статуї Будди в Баміянській долині? Але живі вони чи мертві, а їхні діяння вічні. Це найгірший вид безсмертя.

якщо ти не можеш спланувати все наперед, тобі доведеться пристосовуватися до того, як складатиметься ситуація.

у загрозливій ситуації, якщо є чоловік, який ніколи не стріляв, і жінка, яка ніколи не стріляла, то жінка – так казав Бобо – має набагато більше шансів влучити у свою ціль. Більшість чоловіків хочуть здаватися крутими, вони надивилися надто багато кінофільмів, вони надто нетерплячі й стріляють надто швидко.

Мартін! Цей поганець хворів на тяжкий діабет, я вже кілька років чекав, коли він здохне.

папірці було написано «Громадянський банк», а не «Громадський банк», вселяло підозру,

Ми тоді розмовляли, поки стало зовсім поночі й ми ледь могли бачити одне одного, розмовляючи пошепки, хоч у цьому й не було потреби: ти хочеш повернутися в дім? Ні, ще не хочу, і літній місяць сяяв чистим і білим світлом над нашими головами, і моя любов до неї була так само чистою, простою й непорушною, як цей місяць. Але потім зрештою нам довелося повернутися в дім, і майже в ту саму мить чари розвіялись, і в освітленому коридорі ми з нею збентежились, засоромились одне одного, так ніби світло в домі було ввімкнене в кінці п’єси, й наша близькість була виставлена такою, якою вона була: театральною грою. Протягом не одного місяця я мріяв повторити той вечір, і в барі – на годину або дві – він повторився. Але потім усе знову стало несправжнім, ми повернулися туди, де й були, і я спробував переконати себе, що мені цього досить, досить мати її тільки для себе на кілька годин. Але виявилося не досить.

вітське базікання неймовірно стомлює мене.