Донна Тартт

Щиголь

    Anastasiia Rafaienkoцитує2 роки тому
    Іноді я питав себе, чи існує спосіб виштовхати Енді з його башти для задротів-математиків? Цунамі? Напад десептиконів?36 Ґодзілла37 на П’ятій авеню? Він був планетою без атмосфери.
    Olga Buldinaцитує2 роки тому
    Мій досвід підказує, що треба триматися якнайдалі від тих, кого надто кохаєш. Саме вони тебе вб’ють. Ти зможеш щасливо жити лише з такою жінкою, яка житиме власним життям і дозволятиме, щоб ти жив своїм
    Vitaliya Bokoteyцитує2 роки тому
    Ми тут бачимо лише маленьке серцебиття й самотність, чисту, освітлену сонцем стіну й відчуття неможливості втекти. Час, що не рухається, час, який не можна назвати часом. І в цьому клаптику світла стійко завмер маленький бранець.
    Vitaliya Bokoteyцитує2 роки тому
    добро не завжди є наслідком добрих учинків, а погані вчинки не завжди є наслідком зл
    Oksana Grynevychцитує2 роки тому
    Веґаса здійснювати великі менеджерські та будівельні проекти. Багато з них устигли пожити в дев’яти-десяти штатах протягом стількох же років, а багато жили й за кордоном: у Сіднеї, Каракасі, Пекіні, Дубаї, Тайбеї. Було тут також чимало хороших, сором’язливих, майже невидимих хлопчиків і дівчаток, чиї батьки втекли від труднощів селянського життя й прилаштувалися тут дрібними служками готелів або покоївками. У цій новій екосистемі гроші чи навіть зовнішня в
    Olha Melnykovaцитує2 роки тому
    Якби йшлося про красуню, я міг би втішити себе тим, що я їй далеко не рівня, але так хвилюватися, навіть визнаючи негарність предмета свого захвату, означало кохання сильніше, аніж фізичний потяг, якусь яму в душі, куди я провалився й міг там загрузнути на багато років.
    b6747880197цитує3 роки тому
    Коли ми найсильніші – хто відсахнеться?

    Коли найвеселіші – хто впаде на землю від сміху?

    Коли ми найгірші – що вони нам зроблять?

    Артюр Рембо
    polinaalexцитує2 місяці тому
    І чим далі я йшов, тим більший смуток мене опановував, що я втратив іще одну стабільну й надійну пристань у світі, про яку завжди думав, що вона вже нікуди від мене не дінеться: знайомі обличчя, радісні привітання: hey manito!133 Бо я думав, що це останній наріжний камінь мого минулого, що він завжди лишиться там, де я його покинув. Як дивно було мені думати, що я ніколи не зможу подякувати Хосе й Золотцю за гроші, які вони мені подарували, а ще дивніше, що я ніколи не зможу розповісти їм про смерть батька, бо хто ще з тих, кого я знав, знав про нього? Або кому було не однаково? Мені тепер навіть здавалося, що хідник може провалитися під моїми ногами і я падатиму крізь П’ятдесят сьому вулицю й ніколи не зможу спинитись у своєму падінні.
    vikioxoцитує2 місяці тому
    Життя має дивну звичку перешкоджати нашим намірам.
    vikioxoцитує2 місяці тому
    але хіба не завжди саме якась недоречна річ, яка не справляє враження, є чомусь для тебе найдорожчою?
    vikioxoцитує2 місяці тому
    «Світ не приходить до мене, — так він казав, — то я сам до нього піду».
    Ana Stepaniukцитує3 місяці тому
    Глибока огида до біологічних законів. Старість, хвороби, смерть. Ніхто не зможе цього уникнути. Навіть найвродливіші люди є наче стиглими фруктами, готовими загнити. А проте люди чомусь і далі трахаються, розмножуються й виробляють новий харч для могили, створюючи все більше й більше нових стражденних істот, так наче все це є чимось спокутним, добрим або навіть глибоко моральним: затягувати все більше невинних створінь у цю наперед програну гру.
    Zhenya Melnykцитує3 місяці тому
    добро не завжди є наслідком добрих учинків, а погані вчинки не завжди є наслідком зла.
    Неля Чикацитує3 місяці тому
    Це життя — з усіма його вадами й перевагами — дуже коротке. Доля жорстока, але, можливо, не випадкова. Природа (у значенні Смерть) завжди перемагає, але це не означає, що ми повинні кланятися їй і колінкувати перед нею. Навіть якщо ми не завжди раді перебувати тут, наше завдання — пірнути якомога глибше в цю стічну канаву, перепливти її, водночас тримаючи наші очі й серця відкритими. І посеред нашого вмирання, коли ми постаємо з землі й у ту-таки землю безславно повертаємося, це наша слава і наш привілей: любити те, над чим Смерть не владна. Бо якщо нещастя й забуття переслідували цю картину крізь час, то так само переслідувала її й любов. І позаяк вона безсмертна (а вона безсмертна), вона й мені передала невеличку, світлу, незмінну частину цього безсмертя. Вона існує, вона існуватиме й далі. І я додаю свою любов до історії тих людей, які любили прекрасні речі, і дбали про них, і витягували їх із вогню, і шукали їх, коли вони зникали, і намагалися зберігати їх, передаючи буквально з рук у руки, лунко звертаючись крізь уламки часу до наступного покоління тих, хто їх любитиме, і тих, хто прийде за ними.
    Неля Чикацитує3 місяці тому
    І — я на цьому наполягаю — вся любов. Або, якщо бути точним, то проміжна зона ілюструє нам фундаментальний парадокс любові. Зблизька: рука в ластовинні на тлі чорного пальта, перевернута на бік жаба-орігамі. Крок назад — і знову напливає ілюзія: життя більше, аніж життя, ніякої смерті. А між цими речами Піппа, вона любов і не любов, вона там і тут. Фотографії на стіні, згорнута шкарпетка під канапою. Та мить, коли я простяг руку, щоб зняти пушинку з її волосся, а вона засміялася й пірнула вниз, щоб уникнути мого дотику. І так само, як музика — це простір між нотами, як зірки прекрасні завдяки простору, що їх розділяє, як сонце освітлює краплі дощу під певним кутом і перетинає небо призмою світла, так само й простір, у якому я існую і хочу існувати далі, і, правду кажучи, сподіваюся й померти в ньому, існує на цій проміжній дистанції: там, де розпач доторкається до чистої інакшості й створює щось високе.
    Неля Чикацитує3 місяці тому
    І хоч як би я хотів вірити, що існує істина за ілюзією, я зрештою дійшов висновку, що ніякої істини за ілюзією нема. Бо між «реальністю» з одного боку і тією точкою, де розум дотикається до реальності, існує проміжна зона, той краєчок райдуги, де краса приходить у буття, де дві дуже різні поверхні змішуються і зливаються, щоб дати те, чого не може дати нам життя, і це той простір, де існує все мистецтво й усі чари.
    Неля Чикацитує3 місяці тому
    І хоч як це жахливо, я це розумію. Ми не можемо обирати, чого нам хочеться, а чого не хочеться, й ось вона, тяжка й неприємна правда. Іноді ми хочемо того, чого хочемо, навіть якщо знаємо, що воно нас уб’є. Ми не можемо втекти від самих себе. (Одне я можу сказати на користь свого тата: принаймні він намагався прагнути чогось розумного — любити мою матір, мене, свою професію, — перш ніж остаточно з’їхав з глузду й утік від усього.)
    Неля Чикацитує3 місяці тому
    що життя — це велика винагорода. Ось у чому правда: життя — це катастрофа. Головний факт нашого існування — біганина, спрямована на те, щоб прогодувати себе й знайти друзів, і робити все, що ми робимо, — це катастрофа. Забудьте всю безглузду нісенітницю в дусі «Нашого міста»[232], яку всі розповідають: про диво народження дитини, про радість милуватися звичайною квіткою, про те, Яке Прекрасне й Неймовірне Це Життя й таке інше. Для мене — і я вперто повторюватиму це до смерті, аж доки впаду додолу своїм невдячним нігілістичним обличчям і надто ослабну, щоб це казати: ліпше ніколи не народжуватись, ніж народитися в цій стічній канаві. У вигрібній ямі лікарняних ліжок, трун і розбитих сердець. Ані вирватися на свободу, ані попросити когось про щось, ані, як казала Ксандра, «почати все заново», нічого не чекає тебе попереду, крім старості і втрат, ніякої дороги, лише та, що веде до смерті.
    Неля Чикацитує3 місяці тому
    Я говорю не про те, що бачать очі, а про те, що відчуває серце. Про велич у світі, але не про велич світу, про велич, якої світ не розуміє. Про перший спалах чистої інакшості, в присутності якої ти розквітаєш і розквітаєш.

    Це індивідуальність, якої тобі не треба. Серце, проти якого ти нічого не вдієш.
    Неля Чикацитує3 місяці тому
    Але саме тут виникає проблема, яку я хотів би, аби хтось мені пояснив: а що як я наділений серцем, якому не можна довіряти? Що коли серце, з власних незбагненних причин, заведе тебе зі свого хотіння й крізь хмару осяйних ілюзій далеко від здоров’я, домашнього затишку, громадянської відповідальності й надійних соціальних зв’язків до осяйної руїни, самознищення, катастрофи? Може, Кітсі має рацію? Якщо твоє найглибше «я» співає й кличе тебе просто в полум’я, то чи не ліпше відвернутися? Заліпити вуха воском? Знехтувати всі заклики до ілюзорної слави, з якими твоє серце звертається до тебе? Звернути на той курс, який неодмінно приведе тебе до норми, нормованого робочого графіка й регулярних медичних оглядів, стабільних людських взаємин і сталого просування дорогою кар’єри, до «New York Times» і недільного пізнього сніданку, до всіх тих видів діяльності, які даватимуть тобі надію стати кращою людиною? Чи брати приклад із Бориса — кидатися головою вперед і зі сміхом у священне божевілля, що кличе тебе на ім’я?
fb2epub
Перетягніть файли сюди, не більш ніж 5 за один раз