Фортеця для серця

Від долі біжать по колу

Леся й гадки не мала, що в мовчанці може ховатися стільки запитань і слів.

Усе минає, усе. Біль і радість. Тож треба вхопити оцю мить тут і тепер, щоб пити щастя великими ковтками й ні за чим не шкодувати. Ніколи.

Сліди бувають не лише на снігу, вони трапляються в думках, в емоціях і навіть у сновидіннях. Леся відчувала: ще трошки — і вона сама стане слідом. Злетить, розчиниться, а за кілька десятиліть її змете завія. Усе. Ніби й не жила, не відчувала, не кохала…

І мовчать. Так роблять мудреці: говорять лише тоді, як хтось спитає. Але чи є кому питати? І чи потрібні відповіді? Знову тиша.

довкола тебе бігають люди, нерухомість власної душі відчуваєш іще виразніше.

«Іноді.

Рідко.

Чи часто?

І так, і так.

Я лежу й думаю,

Що лишився у світі сам».

«Ніколи

нікому

не вдасться приручити любові.

Вона єдина емоція,

яка не вміє коритися».

мурах у тілі боялася підвести очі, щоб випадково не натрапити на погляд у відповідь, бо тоді… просто згорить. Як метелик, що наважився торкнутися крильми вогню.

Але навіть дощ між ними кипів. То що могло статися від звичайного дотику?