Енеїда

тiм городi жила Дидона,19
А город звався Карфаген,
Розумна панi i моторна,
Для неї трохи сих iмен:
Трудяща, дуже працьовита,
Весела, гарна, сановита,
Бiдняжка - що була вдова;

що його покiйний дядько,
Парис, Прiамове дитятко,
Путивочку Венерi дав.

Еней був парубок моторний1
I хлопець хоть куди козак,
Удавсь на всеє зле проворний,
Завзятiший од всiх бурлак.

Бувають всякiї пани;
Но тiлько трохи сього дива,
Не квапляться на се вони!

А може, в пекло шлях покажем,
Іди, утрись і більш не слинь».

Як вийшла бабище старая,
Крива, горбатая, сухая,
Запліснявіла, вся в шрамах;
Сіда, ряба, беззуба, коса,
Розхристана, простоволоса,
І, як в намисті, вся в жовнах.

Я Кумськая зовусь Сівілла,
Ясного Феба попадя,
При його храмі посіділа,
Давно живу на світі я!
При Шведчині я дівовала,
А татарва як набігала,
То вже я замужем була;
І першу сарану зазнаю;
Коли ж був трус, як ізгадаю,
То вся здригнусь, мовби мала.

На світі всячину я знаю,
Хоть нікуди і не ходжу,
І людям в нужді помагаю,
І їм на звіздах ворожу:
Кому чи трясцю одігнати,
Од заушниць чи пошептати,
Або і волос ізігнать;
Шепчу – уроки проганяю,
Переполохи виливаю,
Гадюк умію замовлять.

Тепер ходімо лиш в каплицю,
Там Фебові ти поклонись
І обіщай йому телицю,
А послі гарно помолись.
Не пожалій лиш золотого
Для Феба світлого, ясного,
Та і мені що перекинь;
То ми тобі таки щось скажем

Енея так вона любила,
Що аж сама себе спалила,
Послала душу к чорту в ад

Та все було, що не оне.

Один з троянської громади,46
Насупившися, все мовчав
I, дослухавшись до поради,
Цiпком все землю колупав.
Се був пройдисвiт i непевний,
I всiм вiдьмам був родич кревний
Упир i знахур ворожить.
Умiв i трясцю одшептати,
I кров кристьянську замовляти,
I добре знав греблi гатить.

Бував i в Шльонському з волами,47
Не раз ходив за сiллю в Крим;
Таранi торговав возами,
Всi чумаки братались з ним.
Вiн так здавався i нiкчемний,
Та був розумний, як письменний,
Слова так сипав, як горох.
Уже в чiм, бач, пораховати,
Що розказать - йому вже дати;
Нi в чiм не був страхополох.

Невтесом всi його дражнили,48
По-нашому ж то звавсь Охрiм;
Менi так люди говорили -
Самому ж незнакомий вiн.
Побачив, що Еней гнiвився,
До його зараз пiдмостився,
За бiлу рученьку i взяв;
I вивiвши Енея в сiни,
Сам поклонився аж в колiни,
Таку Енею рiч сказав:

"Чого ти сильно зажурився
I так надувся, як iндик?
Зовсiм охляв i занудився,
Мов по болотовi кулик?
Чим бiльш журитися - все гiрше,
Заплутаєшся в лiсi бiльше,
Покинь лиш горе i заплюй.
Пiди вкладися гарно спати,
А послi будеш i гадати,
Спочинь та вже тогдi мiркуй!"

Послухавши Еней Охрiма,
Укрившись, на полу лiг спать;
Но лупав тiлько все очима,
Не мiг нi крихти задрiмать.
На всi боки перевертався,
До люльки разiв три приймався,
Знемiгся ж, мов i задрiмав.
Як ось Анхиз йому приснився,
Iз пекла батечко явився
I синовi таке сказав:

"Прокинься, милеє дитятко!
Пробуркайся i проходись,
Се твiй прийшов до тебе батько,
То не сполохайсь, не жахнись.
Мене боги к тобi послали
I так сказати приказали:
Щоб ти нiтрохи не журивсь,
Пошлють тобi щасливу долю,
Щоб учинив ти божу волю
I швидче в Рим переселивсь.

Збери всi човни, що остались,
I гарно зараз їх оправ;
Придерж своїх, щоб не впивались,
I сю Сицилiю остав.
Пливи i не журись, небоже!
Уже тобi скрiзь буде гоже.
Та ще, послухай, щось скажу:
Щоб в пекло ти зайшов до мене,
Бо дiло єсть менi до тебе.
Я все тобi там покажу.

I по олимпському закону
Уже ти пекла не минеш:
Бо треба кланятись Плутону,
А то i в Рим не допливеш.
Якусь тобi вiн казань скаже,
Дорогу добру в Рим покаже,
Побачиш, як живу i я.

А морем в бурю їхать слизько,
Човнiв нiхто не пiдкує.