Характерник

кохання, як і дурість, не приховаєш

Кацапчі — різники-салгани, — пояснив кошовий. — Так вас, москалів, називають османи за те, що, заходячи в чужий край, ви, кровожери, вирізаєте жінок і дітей, старих і немічних. Кацапчі, ось ви хто.

якщо гетьман замість вирішення доленосних справ починає возитися з жінкою, то відомо, чим усе це закінчується.

— А ви знаєте таку заповідь: не убий?

— Знаю. А хіба козаки не вбивають? — здивовано спитав Симеон. — Ви ж їх благословляєте на бій.

— То бої з ворогом.

Немає клейнодів — немає і волі!

— Без клейнодів ми ніхто!

хто б же віддав на поталу своїх побратимів через якихось московських приблуд.

У Москві ніхто не помирає своєю смертю. Там конають або від отрути, або на лобному місці від сокири ката.

Немає гіршої ганьби, як продати товариша!

Що хвилювало найдужче? Не дзвони, не залпи, не тулумбаси, не маяння корогов, а це живе море людей, яких священне побратимство об’єднало в єдину козацьку родину, де кожен за кожного готовий умерти і з усмішкою на устах перейти в інше, не менш щасливе життя. І добре це чи погано, але в жодному війську на світі немає такої зневаги до смерті, як у Запорозькому, тому тут кожен сірома стає лицарем шаблі й хреста, посвяченим у таємницю безсмертя.

Натомість сотник Чадуєв узяв зі столу царську грамоту, згорнуту сувоєм і скріплену печаткою царя Олексія Михайловича, притиснув її до серця й сказав:

— В вєліку кручіну бросаєтє дє нас напужанієм своім, паколь ми щіталі вас сваімі радімимі братішкамі младшімі дє вєрнимі донджє…

Суддя Білий спантеличено подивився на одукованого писаря Яковину.

— Ти щось утнув із того, що він белькоче?

— Каже, що їм краще кинутися з великої кручі у Чортомлик, — переклав курінний Добривечір. — А далі, кили-бирди, я не втяв.

Нехай своїх товмачів за собою возять, якщо хочуть, щоб їх розуміли, — обурився загалом тихий і чемний Саливон Гапочка. — А то одне слово не втнеш і гаплик.

— Їхніх товмачів наші кальниболотські гайдамаки вже всіх перетопили, — нагадав суддя Білий. — Ото Снєтін був останнім, той, що його з послом Лодиженським упокоїли

Хіба ви не знаєте, що москалі — як в’юни? Уміють із рук вислизати.

Кирик висадив Христусю на коня поперед себе й знову відчув тремке хвилювання, що вступало в самісіньку кров. Бісова мати! Ось вона, та єдина сила, проти якої безпорадний козак. Через неї можеш втратити серце, згубити голову, віддати життя без жалю і вагання

Орда завжди розбігається малими загонами, а потім сходиться докупи

бо віра дає силу тому, кого виглядаємо.

Так ще вчора сказала Христуся, а сьогодні

суче вим’я, ослячий хобот, дідькове гузно, свинячий пуп…

За ним поважно пішли знатні й значні товариші, пошкандибали діди-райці, а вже за дідами рушили козаки з усіх куренів — пластунівці, уманці, медведівці, кальниболотці, кисляківці, шкуринці, васюринці, переяславці, дядьківці… Запорожці порозбирали по своїх куренях на проживання козаків Полтавського полку, кальниболотці взяли Гурка Наливайченка, переяславці Карпа Вишеньку, суддя Білий запросив до себе гетьманського осавула Черняченка-Чорного. Ратні люди, червонокаптанники, лишилися за січовим валом разом з послами — грецька хата на дві половини вміщала й більше гостей.

Підійшовши до січового майдану, Сірко зупинився біля ганебного стовпа.

— Сидиш? — спитав він, задерши голову.

На вершечку ганебного стовпа бузьки змостили гніздо, і там нищечком висиджувала яйця бузьчиха, поки її чоловік ловив жабенят на третьому болоті. Бузьчиха покосувала пасльоновим оком на Сірка, але не подала ні звуку. Які можуть бути балачки, коли висиджуєш пташенят?

— Ну, сиди, — сказав Сірко.

Він подивився на шибеницю. Ні, там бузьки не мостили гнізда ніколи. А як? Вилупляться пуцьвірінки, а козакам припече когось вішати. І діти виростуть переляканими.

кровожери, вирізаєте жінок і дітей, старих і немічних. Кацапчі, ось ви хто.

— Кацапчі — різники-салгани, — пояснив кошовий. — Так вас, москалів, називають османи за те, що, заходячи в чужий край, ви,

Хоча то такий, що не боїться ні чуми, ні тюрми, ні п’яної куми.