Описуючи свої життєві сходинки, я з подивом відчув що описувати дитячий, шкільний та, навіть, студентський періоди мого життя набагато легше, ніж дорослий, інженерний період. Я замислився: від тих подій мене відділяє 65–40 років, а подальший період — наче вчора, ще нічого не зітерлось з пам'яті. Чому ж про нього писати важче? Може, саме тому і важче, що не стерлось? «Сходинки» я став писати в надії пом'янути добрим, подячним словом не тільки шкільних-інститутських вчителів-викладачів, але й усіх тих, що брали, свідомо чи несвідомо, участь в моєму професійному і життєвому становленню. Не розрахував свої сили, хотілося, не образивши нікого невдячним забуттям, згадати усіх, але їх не одна тисяча, тому уклінно прошу всіх незгаданих мною не ображатись, а спробувати пригадати усіх своїх вчителів, зразу відчуєте скільки томів треба написати, щоб охопити всі ваші спогади… Місцями в цьому творі порушена хронологія — це тому, що в мою пам'ять навально вдерлась (дякую їй за все), дуже яскрава особистість. Не можна було їй відмовити в позачерговому входу в спогади… Описав я, звичайно, далеко не все, але без тіні фантазії. Було, як було… А наскільки гарно чи погано було те, що було, судити вам, я вже нічого змінити не можу…
