Гора між нами

дається на тисячі шматочків. Хтось розпадається барвистою купкою, а дехто — відтінками сірого. Комусь бракує шматочків, а у когось їх забагато. Проте всі ми втрачаємо надію зібратися докупи. Аж ось з’являється той, хто може відшліфувати гострі краї та відшукати втрачені шматочки. Це повільний, важкий і болючий процес. І короткого шляху тут немає.

Усі ми спочатку являємо собою ціле. А потім під дією чогось з’являються тріщини і все розпадається на тисячі шматочків. Хтось розпадається барвистою купкою, а дехто — відтінками сірого. Комусь бракує шматочків, а у когось їх забагато. Проте всі ми втрачаємо надію зібратися докупи. Аж ось з’являється той, хто може відшліфувати гострі краї та відшукати втрачені шматочки. Це повільний, важкий і болючий процес. І короткого шляху тут немає.
Із часом, коли ми йдемо геть від місця катастрофи, картинка починає збиратися воєдино. Спочатку наче якийсь силует. І тоді думаєш, на якусь мить: «А може, ще…» Та це ризиковано. Для нас обох. Доведеться повірити в образ, який і не бачиш як слід, а мені доведеться повірити в тебе.
Ось так докупи збирається душа.

— Ти питала мене, чого не можна пробачити… Слів не можна пробачити. Тих слів, що ти їх сказав людині, якої немає вже чотири з половиною роки

Марні надії — це ще гірше за брак будь-яких сподівань.

Каміння й палиці можуть зламати кістки… але якщо хочеш ударити когось глибоко — бий словами.

— Ой, ну то скажи, яка ж тоді годяща причина, щоб одружитися?
— Кохання.
— Е ні. Це трапляється лише з обраними. А решті простих людей випадає погоджуватися на те, що є. Інакше…
— Що «інакше»?
— Інакше можна ціле життя прожити, чекаючи на казку, якої не буває.

Так вийшло, що лікарі — чи не найоптимістичніші люди в світі. Бо інакше ніяк. Уяви собі лікаря-песиміста: «Лікарю, скажіть, як мої справи?» — «Гадаю, вам не жити», — і таке співчутливе хитання головою. Як би це було? З таким підходом у медицині довго не протриматися — хто ж піде до такого лікаря? Лікар має навіть у найгіршій ситуації знаходити спосіб поліпшити її. Щодня ми наче граємо в шахи — граємо зі смертю. І часто виграємо. Хоча не завжди. І ми це все, — моя рука описала коло, — робимо лише заради одного. Заради надії. Надія тече по наших жилах, штовхаючи нас уперед.

Що взагалі не так із чоловіками й оцією концепцією «я-не-демонструю-своїх-почуттів»? Навіщо це все, га? — Вона похитала головою. — Чому вони просто не можуть взяти і сказати, що думають? Це ж не ядерна фізика! Треба просто відкрити рота та сказати. Але ні, для них це чомусь не надто просто.

Я все життя хотів любити — любити так, щоб не відчувати болю. Не відчувати втрати матері, не відчувати розчарування батька.

Лише мить відділяє нас від купи залізяччя, з якої рятівники вирізатимуть наші тіла. Я раптом збагнув, що сприймаю життя як щось буденне: я ж бо прокидаюся вранці та думаю, що достоту так само прокинусь і завтра. А це не конче так.