Містечкові історії

— Мамо, хто це? — запитала дочка, пильно дивлячись на незнайомого дядька.

— Дядько — не бачиш! — відповіла жінка сердито.

— Дядько?.. Який?

— Той, що вбив нашого татка!

Щойно пройшов дощик: пустотливий, задиристий. Ні вітру, ні грому: процокотів кришталевим копитцем, лишив по собі паруючі дружно дахи, омитий асфальт хідників, прозорі й веселі озерця — в кожному по власному сонечку. І якийсь невсипущий малюк, босоногий, в коротеньких штанцях, високо задираючи ноги, б’є по озерцях, розлітаються навсібіч бризки гарячі,— вигляд у нього такий заклопотаний, наче бозна-яку важливу справу й виконує зараз людина.

Подумав, що отак можна й померти, не побачивши нічого, отак і життя можна прожити, у дрібницях, у клопотах, і якою ж сліпою може бути людина, скільки вона втрачає через сліпоту!

Дивився на Ліну, чекаючи, що дружина теж зрадіє, засміється,'чи що, а вона раптом заплакала. Затремтіла обличчям, сльози з очей так і ринули. І чи не вперше подумав Василь Гнатович... ні, не подумав — серцем відчув, яка вона змучена. Вперше помітив і сиві пасма, і зморшки навколо вицвілих вуст, і кофту пом’яту, давно, мабуть, неміняну,— та кофта найбільше вразила Василя

Гнатовича. Адже Ліна була чепурухою: зодягалася щодня — мов у гості збиралась.

думка, що цей страхітливий рік нарешті скінчився

війна багато що стерла з пам’яті людської

легше верблюдові пролізти у вушко голки, аніж багатому потрапити в царство небесне