Двір холоду і зоряного сяйва

Утім задушені посіпаки не означали придушеного невдоволення інших

Я не змогла закінчити. Мені забракло слів. Таких, від яких я не розплакалася б у всіх на очах.

Тому я просто пригорнулася до Різа, до його надійної сили, і заговорила через зв’язок: «Я з тобою дуже щаслива. І життя в мене щасливе, за що я ніколи не перестану тобі дякувати, бо все це — завдяки тобі».

Я підвела погляд і раптом побачила, що Різ анітрохи не соромиться плакати на публіці. Я прибрала його сльози пальцями, перш ніж холодний вітер приморозить, і Різ зашепотів мені на вухо:

— Я ніколи не перестану дякувати небу за те, що ти є в моєму житті, любонько Фейро. Хай там що чекає на нас попереду, — я помітила його радісну усмішку, — ми зустрінемо це разом. Насолоджуючись кожною хвилькою нашого спільного часу.

Він пригорнув мене, обіймаючи за плечі, і я загубилася в теплі його тіла.

На моїх долонях нині було татуювання нашої з ним обіцянки — таке саме, як у Різа. Клятви ніколи не розлучатися, бути до кінця.

І навіть у посмерті.

«Я кохаю тебе», — сказала я Різові подумки.

«А як мене не кохати?»

Різ поцілував мене, глибоко, палко, не даючи знов кóпнути його ліктем під ребра.

«За зорі, що слухають, Фейро».

Я погладила долонею його щоку, стираючи останні сльози й тішачись доторком до теплої, живої шкіри. Ми повернули на вуличку, що невдовзі вестиме до нашої домівки. До майбутньої домівки — і до майбутнього, у якому багато чого чекає на нас.

«І за мрії, що втілюються, Різе».

— Проведеш мене додому на обід?

Різ театрально намітив поклон.

— Це буде честь і шана, моя леді.