Історія світу в 10 1/2 розділах

об’єктивна істина недосяжна

Любов — наша єдина надія, навіть якщо вона нас підведе і тому що вона нас підведе.

Але справжня природа кохання, любові — не зі сфери магії, а радше з фізики елементарних частинок. Моє кохання не ощасливлює її, та й не може цього — моє кохання може тільки вивільнити її здатність бути щасливою.

Нам необхідно тримати ці слова під склом. А виймаючи, треба бути з ними надзвичайно обережними. Чоловік каже жінці: «Я тебе кохаю», — щоб покликати її до себе в ліжко; жінка каже чоловікові: «Я тебе кохаю», — коли хоче вийти за нього заміж; обоє кажуть: «Я тебе кохаю», — щоб угамувати страх, щоб переконати себе в дії мовленого слова, аби запевнити себе, що обіцяне збулось, аби обманути себе, що воно не розвіялося. Стережімося такого слововживання. «Я тебе кохаю» не повинне ходити у світі, як валюта, як акція, не повинне приносити дивіденди. Ці слова здатні на подібне, якщо ми їм дозволимо. Але бережімо цю вигідну фразу для того, аби прошепотіти в потилицю, з якої сонна рука щойно намагалася прибрати відсутнє волосся.

Я кохаю тебе». Для початку поставмо ці слова на високу полицю, у квадратній коробочці під склом, яке можна розбити в разі крайньої потреби ударом ліктя; такий собі банк. Не слід лишати їх абиде в оселі, як пачку аскорбінки. Якщо ці слова занадто легко трапляються під руку, ми будемо вдаватися до них бездумно, не зможемо опиратися цьому бажанню. Звісно, ми будемо казати, що ні, не будемо — але насправді не вийде. Колись ми будемо п’яні, чи нам стане самотньо, чи — найімовірніше — просто, чорт, нам забракне надії, а цих слів і нема — всі використалися, затерлися. Ми гадаємо, що, можливо, закохались, і випробовуємо ці слова — чи підійдуть вони нам? Звідки можна дізнатися свою думку, доки не почуєш, як це кажеш? Не займайте їх — вони не відперуться. Це величні слова, і треба пересвідчитися, чи ми на них дійсно заслуговуємо. От послухайте англійською: «I love you». Підмет, присудок, прямий додаток: речення без прикрас, без догани. Підмет — коротке слово, яке вказує на те, що закоханий намагається не привертати до себе надміру уваги. Присудок довший, але недвозначний, у ньому добре чути ту мить, коли язик тривожно відскакує від піднебіння, випускаючи на волю голосний. Додаток, як і підмет, не містить приголосних і утворюється складеними для поцілунку губами. «I love you». Як серйозно, як зважено і вагомо звучать ці слова.
Мені уявляється фонетична змова між мовами світу. Вони ухвалили колегіальне рішення: ці слова завжди повинні звучати як те, на що треба заслужити, чого прагнеться, чого людині слід бути гідною. «Ich liebe dich» — опівнічний шепіт із цигарковим придихом, щаслива рима між підметом і додатком. «Je t’aime» — інша подія: підмет із додатком злітають з губ швидко й одразу, аби можна було вповні посмакувати довгим голосним звуком захоплення. (Граматика також додає певності: коли додаток опиняється на другому місці, той, кого кохають, перестає бути якоюсь іншою особою.) «Я тебя люблю» — знову додаток на заспокійливому другому місці, але цього разу, попри натяк на риму між підметом і додатком, виникає натяк на певні складнощі, на долання якоїсь перешкоди. «Ti amo» — може, це занадто нагадує аперитив, але тут є повнота зв’язку підмета і присудка, діяча і дії, охоплена одним словом.

А це правда? Чи справді саме любов залишиться після нас?» Було б гарно так думати. Приємно, заспокійливо уявити, ніби любов — це таке джерело енергії, що продовжуватиме сяяти й після нашої смерті. На екрані старих телевізорів після вимикання залишався світляний кружок, який поволі змінювався від розміру великої монети до іскри, що згасала. У дитинстві я щовечора спостерігав за цим процесом, мені чомусь хотілося його затримати (і в підлітковій меланхолії я вбачав у ньому цятку людського буття, яке поволі згасає в чорному всесвіті). Чи любов має отак світитися якийсь час після того, як нас буде вимкнено? Мені не видно. Коли помирає той, хто залишився жити з двох закоханих, з ним помирає і кохання. Якщо від нас щось лишається, то, мабуть, це щось інше. Адже від Ларкіна залишилася не його любов, а його поезія — це очевидна річ.

Канадська письменниця Мевіс Ґаллант говорить про це так: «Таємниця природи закоханої пари — це, по суті, єдина справжня таємниця, що нам лишилась, і коли ми пізнаємо її до кінця, то вже не буде потреби в літературі — чи, якщо вже на те, у самому коханні». Коли я вперше прочитав ці слова, то на берегах поставив шахову позначку «!?» — таку, що вказує на хід, який, імовірно, є блискучим, хоча, можливо, й хибним. Але те, що я бачу, дедалі більше обґрунтовує для мене, що позначку слід змінити на «!!».

Душі не чую. Що це означає? Кажеш такі слова, які всі знають, а тоді раз — і не можеш їх зрозуміти. Отак і з фільмом, і з усією цією поїздкою. Отак живеш, здається тобі, що все знаєш і розумієш, що до чого, а потім зупиняєшся, придивляєшся — й глузду не добереш, та й думаєш: а може, воно щось означало тільки тому, що всі вдають, ніби воно щось означає? Може таке бути?

Двоє ченців у джунглях» (ці слова інколи наспівує наш старий іхтіолог) — це ще й про такий конфлікт, який проходить крізь кожне людське життя і кожну цивілізацію. Дисципліна проти вседозволеності. Буква закону проти духу закону. Мета і засоби. Зробити добро, маючи неправедну мету, — чи зло, маючи праведну мету. Як великі ідеї, такі як Церква, в’язнуть у болоті бюрократії. Як християнство починає як релігія миру, а стає таким самим насильством, як і всі інші релігії. Те саме можна й про комунізм сказати, і про яку завгодно велику ідею.

волю нам дано, щоб обирати…