Хлопчик в смугастій піжамі

І це кінець розповіді про Бруно та про його родину. Звичайно, усе це сталося дуже давно й ніщо подібне більше не станеться.

— Ти мій найкращий друг, Шмулю, — сказав він. — Мій найкращий у житті друг.

Він сказав «додому», попри те, що не знав тепер достеменно, де насправді його дім.

— А ти, Бруно, — запитав батько, подивившись на сина, — тобі не вистачає твоїх друзів?

— Так, звичайно, — відповів малий, ретельно обміркувавши свою відповідь. — Але думаю, мені не вистачатиме певних людей, хоч би де я був.

Слова Бруно урвав пронизливий крик Гретель, який розбудив матір із її пообіднього сну й примусив прибігти до спальні, аби з’ясувати, котре з дітей убиває іншого.

— Я знаю, що ми не євреї, — роздратовано відказав Бруно. — Я тебе запитую: якщо ми не євреї, то хто ми тоді такі?

Але скажи мені, Бруно, що ви з твоїм уявним другом робите такого, що він настільки цінний для тебе?

— Я не знаю, чому ти так пориваєшся приповзти сюди, — казав Шмуль. — Тут немає нічого гарного.

— Ти не намагався жити в моєму будинку, — казав Бруно. — По-перше, у ньому немає навіть п’ятьох дверей, лише три. Як можна жити в такому вузькому просторі?

й коли хлопчик подивився на нього, то Бруно здалося, що на його обличчі нічого немає, крім величезних засмучених очей.

— Це єдине, у чому ви, солдати, зацікавлені, — сказала бабуся, не звертаючи найменшої уваги на дітей. — Здаватися гарними у своїх нових одностроях. Гарно вдягатися й творити жахливі речі, які ви творите. Це примушує мене відчувати сором. Але я звинувачую себе, Ральфе, а не тебе.