Усе, що ви хотіли знати про Ірландію, — правда, але

А я справді вірю в легенду про красномовство, — каже молодий турист із Лондона. — Це типовий ефект плацебо. Людям потрібен поштовх, і вони його тут отримують. Не можна сказати, що вся ця історія — маячня, бо плацебо також має невеличкий терапевтичний ефект. Це я вам як майбутній лікар кажу

Є перекази (куди без них!), що нібито в 1912 році камінь Бларні поцілував Вінстон Черчилль, завдяки чому й став одним із найкращих ораторів в історії. Його ім’я — головний рекламний тригер, завдяки якому десятки тисяч людей платять чималі гроші за вхідний квиток у цей замок, адже не кожен цілований камінь дарує красномовство.

Якщо вірити офіційній (!) легенді (а ірландці мають легенду з будь-кого приводу, навіть про походження дірок в асфальті), Єлизавета I, будучи королевою Англії та Ірландії, вирішила побавити господаря замку Бларні права на володіння його землями. Стривожений ірландський феодал поїхав на аудієнцію до неї, але перед тим зустрів стару відьму, яка порадила поцілувати камінь, щоб той дав йому дар красномовства. Мова йшла не про першу-ліпшу брилу. Поцілувати потрібно було камінь, який згідно з іншою легендою (ох уже ці ірландці!) є частиною Скунського каменя — нині 152-кілограмового блоку пісковика, на якому за традицією коронували володарів Дал Ріади27 та згодом Шотландії. Роберт Брюс (щоб дізнатися, хто це, дивися фільм «Хоробре серце») нібито подарував частину цієї шотландської реліквії ірландцям за допомогу у війні з англійцями. Звісно, науковий аналіз каменя Бларні цю теорію спростовує — ця брила народилася на землях Ірландії. Утім, історія красива, безсумнівно.
Урешті-решт ірландський феодал гарними словами та за допомогою власного шарму вимолив у королеви право й далі розпоряджатися своїми землями. Єлизавета І під час тієї зустрічі нібито використала слово blarney — «лестощі, солодкі слова». Згодом це стало новою назвою замку.

Ірландія вирішила змусити «подорожувальників» осісти. Ще в 1950-х ця частина населення справді кочувала островом, пересуваючись у невеличких будинках на колесах, схожих на великі діжки чи навіть зроблених з них. Тягловою силою були коні. Стиль життя пейві тоді не сильно відрізнявся від їхніх дідів-прадідів, а такі надбання цивілізації, як освіта й медицина, майже повністю обійшли «подорожувальників» стороною.
Пейві, як і сто чи двісті років тому, їздили з місця на місце, продавали нехитрі товари, розводили коней, виконували дрібні ремонти, допомагали по господарству. Утім, прогрес неминуче наступав на п’яти. Ірландці пересіли з коней на машини й трактори, почали частіше відвідувати великі магазини (перевага автомобілізації). Побутові товари стали дешевими та одноразовими. «Подорожувальники» втратили свою нішу в суспільстві, і тоді держава почала наступ. Влада іноді вмовляла, а інколи й примусово залучала кочових ірландців до роботи, змушувала їх оселятися в невеличких будинках, чи — що взагалі було нестерпним — у квартирах. Дітей відправляли в школи й суворо контролювали відвідування ними занять.
Така політика дала результати, але половинчасті. Власне, як і в Австралії, Канаді, Радянському Союзі та Скандинавії. Частина мандрівної спільноти справді осіла та зробила спробу адаптуватися, однак багато хто відкинув зазіхання на власну свободу й повернувся на таке знайоме, миле та нестерпне узбіччя. Думаю, значний внесок у це повернення на дорогу зробило саме ірландське суспільство, яке виявилося не готовим прийняти «подорожувальників». Як шістдесят років тому, так і зараз, пересічний ірландець не дуже радий дружбі, сусідству чи навіть просто випадковим зустрічам із пейві. Яскравою ілюстрацією ментальної прірви, що існує між цими частинами одного народу, є результати соціологічного дослідження, датованого 2017 роком. Згідно з ними, лише дев’ять відсотків ірландців готові прийняти пейві як членів родини (для порівняння, з поляками ладні породнитися 28 відсотків). Працювати разом з «подорожувальниками» згодні 25 відсотків (47 відсотків — з поляками), а 35 відсотків ірландців взагалі намагаються уникати зустрічі з тінкерами (два відсотки — з поляками). Пейві для ірландців — це люди з іншого світу, породження тьми.

Ще в середині xx століття влада Республіки Ірландія вирішила звернути увагу на проблему кочового населення. Тоді багато розвинених країн «несподівано» виявили в себе «пережитки давніх епох» і почали боротьбу з ними. Радянський Союз, наприклад, улаштовував циган працювати на заводи. Австралія ухвалила програму соціальної адаптації нових поколінь аборигенів — стала вилучати дітей у корінного населення та віддавати їх у притулки й прийомні родини (нібито там у них було більше шансів досягти успіху в житті). Схожу політику здійснювала Канада стосовно малюків індіанців та ескімосів. Скандинавські країни в такий самий спосіб залучали до «цивілізації» дітей саамів.

Росс — колишня твердиня ірландських феодалів, що останньою здалася британським військам, якими керував Кромвель.

Туристична галузь Кілларні, як і майже вся сфера обслуговування, тримається на іноземних працівниках: поляках, литовцях, латишах, молдаванах із румунським паспортом, угорцях і чехах. За останніми даними (квітень 2020-го), в Ірландії живе 122 000 громадян Польщі. Парадоксально, утім польською в побуті на Смарагдовому острові розмовляє більше людей, ніж ірландською. Поляки стали такою самою не­від’єм­ною частиною економіки та життя цієї країни, як, наприклад, українці в Польщі.

На входах у різні установи Англії, траплялося, писали: «Заборонено вхід собакам та ірландцям».

У xix столітті ірландців називали «білими неграми», бо їхнє життя майже нічого не коштувало, а суспільна думка в межах британської цивілізації відводила їм лише місце брудних чорноробів, які не здатні ні на що інше.

У часи війни за незалежність (1919–1921 рр.), а потім і громадянської війни (1922–1923 рр.) на території Ірландії існувало відразу кілька «совєтів»