Гарпер Лі. Іди, вартового постав

Я не хотіла, щоб втручалися у мій власний світ, але хотіла знищити чоловіка, який намагається цей світ для мене зберегти. Я хотіла розтоптати всіх, хто на нього схожий.

час, коли твої друзі потребують тебе, це час, коли вони помиляються. Вони не потребують тебе, коли праві.

Упередження, брудне слово, і віра, чисте слово, мають дещо спільне: обидва починаються там, де закінчується розум і здоровий глузд.

Людей ти розрізняєш за зовнішністю, за розумом, за характером тощо. Ти ніколи не дивилася на людей як на расу, навіть нині, коли расові питання стали такі пекучі, ти не в змозі мислити в расовому аспекті. Ти бачиш просто людей.

Суть його життя — закон.

— Він дозволив тобі розбити твої ікони одну по одній. Він дозволив тобі звести його до рівня простого смертного.

Ти мусила вбити себе, або він мусив вбити тебе, щоб ти почала жити власним життям, як окрема індивідуальність.
"Вбити себе. Вбити його. Я мусила вбити його, щоб жити".

Не існує такого поняття, як колективна совість.

А коли говориш ти, в твоєму голосі ніколи не чути: "Забирайся геть, чорномазий". І все ж таки ти зупиняєш цей народ і кажеш: "Отут зупиніться. Далі вам не можна!"
— Мені здалося, ми домовилися, що...
В тоні Джін-Луїзи був лише сарказм:
— Ми домовилися, що вони відсталі, що вони безграмотні, що вони немиті, кумедні, ледачі й нікчемні, що вони ще просто діти, головно нерозумні,— проте ми не домовилися про одну річ і не домовимося ніколи. Ти відмовляєш їм у праві бути людьми.

— Доню, та в тебе такий консерватизм стосовно штатів, що Рузвельт поруч з тобою видається лібералом.
— Я консерватор?
— Тепер, коли я адаптувався до жіночої логіки, гадаю, ми з тобою віримо в одне й те саме.