Boa Constrictor

І Мошко став у Германа дальше за наставника, а хоть Іваниха і Матій удались до суду, щоб перепровадив слідство над винайденим трупом, то хто докаже Мошкову вину, коли його власна совість мовчить? Кого доля засудила на потолочення, той буде потолочений, ніякий суд не видвигне його, хіба він сам видвигнеться. Але се далека-далека історія.

Ех, милі читателі, дальше життя пішло своїм звичайним ладом, – Герман в доброго чоловіка не перемінився. Його милосердний порив під вікном бідної вдовиної хати був хвилевий; хвиля минула, і він мусив знов статися тим, чим зробило його ціле життя – холодним, безсердечним спекулянтом, не зважаючим на стоп нужди і сльози вдовині.

– Господи, що се таке? – скрикнула перелякана Іваниха, почувши брязк вибитої шиби. Вона озирнулася і зачудуваним оком дивилася на срібло, що котилося в різні сторони по хаті. Що се? Відки тот несподіваний дар? Хто змилосердився над її нуждою і таким чудним способом посилає їй поміч?.. Вона з диву довго не могла прийти до себе. Аж плач дитини потверезив її. Вона вибігла надвір, – але під хатиною не було нікого, тільки швидкий стук людських кроків по улиці показував, куди утікав Герман.

Його тверде серце таяло на вид тої нещасливої жінки, він виразно чув, що, коли вона говорила – сльози тислися до його очей, – важкі, горющі, давно не видані сльози! Він чув і бачив аж тепер, що з нинішнім днем кінчиться для нього старе життя, а завтра настане нове. Він знав добре, що завтрашній день застане його вже зовсім не тим чоловіком, яким застав його вчора. Переворот вершився бистро в його душі, переворот глибокий і сильний. Що мало бути змістом нового життя, який мав бути його напрям, того Герман не знав, над тим не міг застановитися. Та й що йому до того? Коли старий будинок звалиться, коли руїни згорять і спопеліють, то і новий будинок поставити не тяжко. Який будинок? Пощо? З чого? – покаже час, покаже потреба, покаже совість!

Матій порушився на своїм місці, почувши сю мову.

– А коли то було, не знаєш? – спитав він. – Коли Іван пішов?

– Та він вибрався якось вечором на самої покрови. Не знаю, казали другі, що го ще виділи у Кирницького.

– А потому чи вернув назад з міста?

– Та щось говорили, що вернув, і гроші, кажут, взяв від пана.

– А ти го виділа потому?

– Ні, не виділа.

– А знаєш допевно, що гроші відобрав?

– Знаю допевно, бо-м ще сама ходила до пана питатися. Чекаю цілий тиждень – нема. Івана. Я іду до пана, щоби бодай гроші віддав. «Що, – каже, – то ти приходиш по гроші, а твій чоловік іно що вчора ту був і гроші відобрав!» Ще ся розтріскотав па мене! Та й тілько всього!

Матій слухав тої бесіди з напруженою увагою і, бачилось, укладав щось в голові. Довгу хвилю мовчали обоє.

– Пропало! – сказав вкінці Матій, важко зітхаючи. – Нема що і згадуватиі Як му ся який лихий чоловік прислужив, то най му Бог відплатит за все! Добраніч, небогої Не плач, не журися, чень-то колись бог дасть добро!

– Ой, уже! – відказала жінка, заходячися з плачу. – Буде мені добро, але аж на тамтім світі, не туї Бувайте здорові, най вам Бог стокротне відплатит, що прийшли мене, бідну, потішити.

В хаті, до котрої заглянув Герман крізь вікно, все свідчило о страшній нужді і занедбанні. Тісна хатина з голими, давно не біленими, закоптілими стінами подобала радше на гріб, ніж на людське помешкання. Більшу половину вільного місця в ній забирала глиняна піч з припічком, до котрого припирав дощаний тапчан, застелений соломою і накритий грубою веретою. От і тілько всієї постелі! Ні стола, ні стільця не було. На жердці над тапчаном висіло кілька лахів жіночих, а над тапчаном, на трьох шнурах, дощана, грубо збита колиска. Тілько всієї посуди побачив Герман всередині. На тапчані сиділа молода ще, хоть нуждою і невсипущою важкою працею страшно підточена жінка. На ній була брудна, зрібного полотна сорочка і ще брудніша мальованка, а на голові старий чепець і поверх нього надвержена дірява хустина непевної барви, з-під котрої спадало довге волосся. Вона одною рукою злегка погойдувала колиску, а другою час від часу втирала сльози, що, видно, насилу перлися їй до очей. Герман знав добре тоту жінку – то була вдова по Івані Півтораку. Перед нею, обернений до вікна боком, сидів на припічку старий Матій з невідступною файчиною в зубах.

Пощо Матій питався, коли Іван відійшов від роботи? Чому не хотів говорити нічо більше?.. Сесі мислі насувалися тепер Германові до голови з далеко більшою силою, ніж при виплаті. Він силувався занятися виключно тим ділом, не тикаючим просто його самого, щоб хоть трохи забути все то, що давило і палило його мозок. Він з гарячкою якоюсь почав думати о смерті Івана Півторака, розбирати і розважати всі обставини. Іван мав думку – заробити тілько, щоб міг в Тустановичах купити собі хату і кусень поля, і для того не брав щотижневої виплати, але, живучи враз з жінкою, обходився дуже скупо її власним зарібком, а свій щадив. Нараз Іван пропав десь, а коли його жінка прийшла до Германа допоминатися грошей, що зароби з її чоловік, то Герман увидів, що в книжці видатків стояло виразно записано його власною рукою: «Взяв дня того і того всі гроші». Але Герман дармо напружує свою пам'ять, щоб пригадати собі, чи він платив коли сі гроші Іванові на руку. Можа бути, що Іван взяв їх через руки вірника, як се не газ ріпники роблять. Але що ж виходить із цього всього? Нічого, поки не возьмем на увагу блідості та слабості вірника при оповіданні Матія. Так се значить тоді, що Германів вірник або сам пхнув Івана п'яного до ями, або знав о тім і, може, поділився грішми з забійцею?.. То певна річ, що при трупі не було ніякого сліду грошей. Ах, а Матій же казав, що па покрови бачив, як якийсь чоловік пив з Іваном. Хто був той чоловік? Чому Матій не хотів сього сказати?.. В тім щось мусить бути!..

Сонний Борислав розкинувся круг нього, мов озеро болота, глини, брудних хат, магазинів, фабрик, недолі і муки. Він знав добре, що вся тота різнородна маса тепер лежить мертва, понята глибоким сном, – а прецінь холодний вітер, що віяв йому просто в лице, так сильно і так болісно разив його нерви, що перед ним немов все довкола колисалось, гойдалось, розрушувалось.

Той мертвий Борислав, котрого всевладним паном, царем він був перед кількома годинами, тепер, бачилось, повставав проти нього.

Він скочив на полотно, і, мов безумний, почав топтати його, плювати на малюнок, здряпувати фарбу нігтями, а далі, приступивши один кінець ногою, хопив за другий і роздер на два кусні, зім'яв їх в клубки і кинув геть, через вікно. Він був немов в пароксизмі, – груди підносилися і опадали швидко, кров стукала о пульси, і перед очима все крутилося, мішалося, щезало. Він убрався і, мов гонений, вилетів на улицю.