Дівчина з ведмедиком

модернізації української культури. На одноманітно сірих шпальтах харківської й київської періодики тридцятих років проза Домонтовича майже не з'являлася.

«Дівчину з ведмедиком» можна прочитати

Наближаючись до цього червоного колоса, до цієї будівлі в уцегляненому одязі крови, людина почувала, що вона втрачає себе. Вона почувала себе заздалегідь приреченою. Чотирикутні постаменти колон у порівнянні з нею були незмірно великі. Дубові масивні двері були прямі й високі, людина ставала малою на їх порозі. Щоб їх відкрити, треба було простягнути руку вгору над головою, — це був майже гієратичний жест, як перед входом у храм. Дотик до чавуну лишав на долоні відчуття холоду, і це почуття холоду, сполучене з м'язовою напругою, підкреслювало неміч людини.

Треба, щоб по правді жили в світі люди!
Бо неправда — грудка крихкої глини, а правда — тверда й непохитна, як камінь.
І Ґудзь був такий: твердий і упертий, без жалю, як камінь.

Для сучасної жінки, що служить, що працює, що приходить зі служби додому стомлена й виснажена, що живе сама й варить чай на примусі, що думає про свою працю й іспити, кохання зовсім не є проблема життя. Воно припадає на «сверхурочні» години.

Падіння, дорогий Іполіте Миколайовичу, не існує. Це забобон, створений, з одного боку, боязкістю старих дівчат та, з другого, розпустою чоловіків. Віддатись — це для дівчини ще не значить упасти.

Зинині каракулі, як у всіх самолюбних, гордовитих людей, різко скошені на лівий бік.

Мораль є справа звички

що жорстокість людини суворої та невблаганної буває милосердніша од слабкодухости людини гуманної й лагідно

видатного професора-хірурга звернувся початковий лікар за порадою, що треба робити й читати, щоб стати гарним хірургом, той відповів: «Читайте Сервантесового Дон-Кіхота. Чудесна книга».

Він носить у середині себе в потенції можливість усіх книжок усього світу.

обмірковані випадковості та за розсудли

завжди ставився до слів підозріло і з сумнівом, як до істот жорстоких і небезпечних, двозначних і зрадливих. Слова вульґарні, нікчемні й двозначні. Вони готують зраду, вони скрізь підстерігають людину, чекають її напоготові, щоб заволодіти людиною і згубити її. Я не належу до числа тих, що вміють робити їх лагідними й покірними. Передо мною вони, безглузді й пустельні, вставали стор

Мене турбувала невизначеність: я не зношу невизначености

одкі хвилини високої втіхи, що її приносить довершеність напружених зусиль.

близькість. Відновляє розмову Зина:

Так, нічого не сказавши, ми сказали все! З безмовности родилося розуміння й

Зина при всій своїй експансивності — замкнена натур

моє почуття до Зини було випадковим настроєм, викликане канікулярним дозвіллям і канікул

Дайош сонце й повітря.

дозвілля робить його безмежно довгим і без міри розтягненим.