Василь Стус: життя як творчість

«Першу частину свого життя український письменник намагається вирватися з села, а другу кладе на те, щоб оспівувати прекрасне сільське життя…»

«Я вірую в справедливість, але передусім я буду захищати свою матір»[74].

Розколота, невизначена позиція селян (не за статусом, а за походженням), які підтримували майже всі існуючі в Україні політичні сили, ніби наперед запрограмувала поразку й гетьманату, і УНР, і зелени

Культурні центри сільськогосподарської України з кожним роком набували все більших ознак міської культури, залишаючи селу право «жити спогадами», себто зберігати у своєму резерваційному середовищі видимість культурної присутности в формі пісень, обрядів та звичаїв, які на очах втрачали свою сакральність

«Народжуючи, нас не питають, а жаль».
(Василь Стус)

Сховатися од долі — не судилось.
Ударив грім — і зразу шкереберть
пішло життя. І ось ти — все, що снилось,
як смертеіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
коханих, рідних, друзів і дітей:
ачи підуть крізь сто своїх смертей
тобі услід? Ачи твою подобу
збагнуть — бодай в передкінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
на цих всебідах? О, коли б знаття…
Та відчайдушно пролягла дорога
несамовитих. Світ весь — на вітрах.
Ти подолала, доле, слава богу.
На хижім вітрі чезне й ниций страх[84].

«в українській літературі завжди бракувало освічених людей, як серед авторів, так і в навкололітературному середовищі»[78]: для чесного виконання своїх завдань така освіченість швидше вадила, бо була ніби окулярами, відцентрованими на європейський кшталт, що не лише все викривлювали на проґресивний манір, а й заважали розумінню штучно призупиненого в 1920-ті роки процесу розмежування «українських письменників на дві партії»[79].

Саме оцей пріоритет «матері» перед справедливістю вказує на вуха, які стирчать занадто очевидно, аби їх можна було дозволити не помічати: єретик Камю є очевидним носієм традиційного устрою життя, яке, попри всі його виклики суспільній моралі, виказують типового селюка: «своя сорочка ближча до тіла», а абстрактна правда, справедливість і закони історичного розвитку лише збільшують прірву між людиною та світом.

роцес пішов, і повернення до минулого немає».