Їсти, молитися, кохати

Отже, пошук внутрішньої втіхи — це не винятково акт самозбереження задля власного зиску, а радше щедрий дарунок світові. Вичистивши весь свій смуток, ви більше не станете світові на заваді, перестанете бути перешкодою не лише для себе, але і для всіх решти. Тільки тоді ви зможете служити людям і мати задоволення від спілкування з ними

Вона каже, що люди здебільшого уявляють його як удар блискавки, неймовірну удачу, щось на кшталт хорошої погоди, яка може супроводжувати вас, якщо дуже поталанить. Але це все не так. Щастя — це наслідок ваших особистих зусиль. Ви маєте боротися за нього, прагнути його, наполягати на ньому, а іноді навіть вирушити на його пошуки. Ви маєте невтомно брати участь у реалізації своїх власних дарів. А якщо вже ви досягнете стану блаженства, то не варто розслаблятися, потрібно і далі докладати великих зусиль та плисти вгору, до того щастя, що триватиме вічно, а ви лише гойдатиметеся на його хвилях. Якщо цього не робити, ваше внутрішнє відчуття задоволення витече з вас. Легко молитись у бі-ді, а от молитися, коли всі біди вже минулися, це як ставити печатку і допомагати своїй душі міцно триматися за власні добрі здобутки

люди завжди сперечалися впродовж усієї історії — «чи ти мене любиш?» і «хто головний?» Усе інше завжди можна якось владнати».
Ці дві проблеми — любов і контроль — розбирають нас на запчастини, ставлять підніжки, спричиняють війни, приносять горе і страждання

«Є тільки дві речі, через які

У світі, де так багато хаосу, катастроф та обману, вірити можна лише красі. Тільки мистецьку досконалість не можна підкупити. Задоволенням не можна торгувати. І часом смачна страва — єдина справжня валюта

Венеція пасує для того, щоб помирати тут повільною смертю від алкоголізму або втрачати тих, кого любив, або втрачати зброю, яка стратила тих, кого любив. Побувавши у Венеції, я страшенно вдячна долі, що таки обрала Рим. Не думаю, що тут мені б вдалося швидко зіскочити з антидепресантів. Венеція прекрасна так, як прекрасні фільми Берґмана. Можна ними насолоджуватись, але не потрібно в них жити.
Усе місто облущується і вицвітає, як колись розкішно декоровані кімнати колись багатих маєтків, що тепер стоять забарикадовані, бо стало занадто дорого їх утримувати і легше просто замкнути двері й забути про всі поховані там багатства — отака Венеція. Масні води Адріатики труться об багатостраждальні фундаменти цих будинків, випробовуючи на міцність наукові експерименти ХІV століття — агов, цікаво, а що буде, якщо ми збудуємо місто, яке весь час сидить у воді?
Венеція — наче привид під зернистим листопадовим небом. Місто рипить і похитується, мов рибацький причал

Венеція пасує для того, щоб помирати тут повільною смертю від алкоголізму або втрачати тих, кого любив, або втрачати зброю, яка стратила тих, кого любив. Побувавши у Венеції, я страшенно вдячна долі, що таки обрала Рим. Не думаю, що тут мені б вдалося швидко зіскочити з антидепресантів. Венеція прекрасна так, як прекрасні фільми Берґмана. Можна ними насолоджуватись, але не потрібно в них жити.
Усе місто облущується і вицвітає, як колись розкішно декоровані кімнати колись багатих маєтків, що тепер стоять забарикадовані, бо стало занадто дорого їх утримувати і легше просто замкнути двері й забути про всі поховані там багатства — отака Венеція. Масні води Адріатики труться об багатостраждальні фундаменти цих будинків, випробовуючи на міцність наукові експерименти ХІV століття — агов, цікаво, а що буде, якщо ми збудуємо місто, яке весь час сидить у воді?
Венеція — наче привид під зернистим листопадовим небом. Місто рипить і похитується, мов рибацький причал.

Венеція пасує для того, щоб помирати тут повільною смертю від алкоголізму або втрачати тих, кого любив, або втрачати зброю, яка стратила тих, кого любив. Побувавши у Венеції, я страшенно вдячна долі, що таки обрала Рим. Не думаю, що тут мені б вдалося швидко зіскочити з антидепресантів. Венеція прекрасна так, як прекрасні фільми Берґмана. Можна ними насолоджуватись, але не потрібно в них жити.
Усе

Мені соромно це визнавати, але за чотири місяці у Римі я не відвідала жодного музею (навіть гірше, я таки сходила в один — у національний музей пасти). Я зрозуміла, що все, чого бажаю, — це споживати чудову їжу і спілкуватися прекрасною мовою. Що більше, то краще. І це все. Тож я проголосила своїх дві головні насолоди — розмовляти і їсти (з акцентом на джелато).
Насолода, що мені її давала їжа та мова, була безцінна і водночас дуже проста.

Я вибрала для цього найвідповідніше місце — тут таки попала в десятку. Острів малесенький, незаймано чистий, з піщаними пляжами, блакитною водою, пальмовими деревами, досконалої круглої форми. Там лише одна дорога, що прямуючи нею, можна за годину обійти острів по периметру. Він розташований майже точнісінько на екваторі, тому добові цикли тут незмінні. Сонце сходить на одній стороні острова о шостій тридцять кожного ранку і сідає на іншій о шостій тридцять вечора. І так кожного Божого дня протягом року. Тут живе декілька рибацьких сімей мусульман. Немає такого місця на острові, де б не було чути океану. Жодних машин. Електрику подають на декілька вечірніх годин з генераторів. Це найтихіше місце, де я коли-небудь бувала.