Некультурна

Бувало коло других стогів по два люда, а я коло свого сама. Вірите чи ні? Сама складаю, сама утовчую його і виробляю широкі та пишні такі, як хати. Пан Куба лиш зайде збоку, стане та й дивиться. З годину дивиться. Як видить, що я вже дуже зморюся, тогди приступить і подасть тютюн: "Закури собі, Параско, ти в мене найліпша робітниця!"
— А ви, Параско?
— Я сідаю під стіг, сміюся і курю!
— Ей, Параско, Параско...

— Ну, але тепер я вже ослабаю, вже скінчилося!

То най собі приведе золотого, і він буде за ню носити! Не ліпше, Параско?
— Поломив би він ноги свої, заким би прийшов до моєї хати! — ніби закляла Параска і вже сідає коло циганської родини.

Бувало, підійму корець кукурудзів і дзвенькну на коня, що йому аж хребет зігнеться! Або назбираю в лісі дров, навалю на себе, що мені з-під них лиш ноги видко, і не йду, а біжу додому. Тут гепну ними до землі, що хата задуднить; маю на чотири неділі чим палити! Люди дивуються, а я сміюся. Вірите чи ні? Або які стоги складала... гей, гей!

Товариства не шукає; говорити ні з сим ні з тим не любить; до сусідів лиш дуже рідко заходить, а коли зайде, то обглянеться вперед добре, заким де усяде або що в рот візьме.

Заходячи в ліс або вертаючи з нього з дровами, мусила іти попри них. Сідала коло них, а що запалювала тут звичайно свою люльку, поділившися не раз своїм тютюном із ними, то розмова ішла їм дуже легко.

Мала сорок і кілька років і була вдовицею. З лиця чорнява, ще майже гарна, була сама тонка, майже ніжно збудована, жива, спритна: здавалася далеко молодшою, а по її дрібних руках не був би ніхто надіявся мужеської сили. Про ту силу любила дуже говорити.

В неї є і сестра. Старша від неї, Текля, гарна, як вона, так само бездітна вдовиця, як вона, але вона її не любить. Вони і не мешкають разом. Від часу, як Текля старалася відбити від неї Малининого сина, вона стратила для неї серце.

Запукає хто до дверей, вона й не ворухнеться з місця.
— Хто там? — питає рівним, сміливим голосом і не отворить, доки не дізнається докладно, хто і чого прийшов. Їй лиш ліньки вставати з вигідного теплого місця,— але щоб лякалася чого, то ні.
Думка — то в неї — сон.

Вона сама. В неї ніколи дітей не було, вона любується кождою квіткою зокрема.
— Я люблю, щоби так всього було, се весело так! — говорить, коли хто подивляє її город. А хоч і в нім нічого особлившого нема, їй він немов рай.