Подорож на край ночі

Боягуз чи сміливець – яке це має значення? Тут кролик, а там герой – і це та сама людина, тут вона думає не більше, ніж там. Усе, не пов’язане з заробітками, безмежно далеко виступає за рамки людського розуміння. Питання життя та смерти людині неприступні. Навіть про власну смерть вона думає абияк і вряди-годи. Зрозумілі їй тільки хліб та видовища.

раптом збагнув, що ми, справжні солдати, розповідаючи небилиці, грубо прив’язані до часу та подробиць. Натомість гарненька Мюзін працювала на вічність. Слід покластися на слова Клода Лоррена, мовляв, передній план картини завжди навіває відразу і мистецтво вимагає, щоб головну тему твору зображували в далечі, в невловному, там, де вже починається омана, ота мрія, зловлена на гарячому, те єдине, що люди вшановують любов’ю. Жінка, яка розуміє жалюгідність нашої вдачі, дуже легко обертається на нашу найдорожчу, найпотрібнішу і найвищу надію. Ми чекаємо, щоб вона визначила облудний сенс нашого існування, та, поки триває те чекання, вона, користаючись зі своєї чарівної функції, може сягнути неабияких статків.

Кохання немов алкоголь: що дужче нап’єшся і знесилієш, то, здається, більше в тобі сили, розуму й певности.

Повз нас у гарячому літньому повітрі за який міліметр від скронь одна по одній бриніли довгі сталеві нитки, що їх натягали кулі, прагнучи заподіяти нам смерть.

Тепер я зайшов у ніч набагато далі, ніж вона, навіть далі за стару Анруй, що померла…

Головне в наших стосунках було не втрачати байдужосте.

Проминаючи хворих у коридорах, ми, лікарі, завжди мусили стерегтись. Адже божевільному скоїти вбивство куди легше, ніж звичайній людині. Отож, здибавшись із хворим у коридорі, ми за звичкою оберталися спиною до стіни, завжди ладні щосили копнути їх ногою в пахвину при першому ж русі. Хворі, проходячи повз, пильно придивлялися до нас. Тож, відкинувши божевілля, можна сказати, що ми досягай цілковитого порозуміння.

Отож не питайте в людини, щаслива вона чи нещасна, а тільки спитайте, чи ще спроможна спати. Якщо так, усе гаразд. Цього досить.

Кінець кінцем я таки мусив пристати на їхню думку. Ви, напевне, знаєте, що таке родичі хворого? Родичам неможливо втовкмачити, що людина, рідна їм чи ні, — це, зрештою, гнилля з невизначеним діагнозом… За такий непотріб вони б ніколи не заплатили…

нічого, крім шалених перегонів, прагнення стати найрозбещенішим, наймерзеннішим, найхимернішим, найогиднішим, або, як кажуть вони, найбільш творчим! Цілковитий розгардіяш! Змагаються, хто найраніше присягне монстрові, чудовиську без серця й сумління. І чудовисько, Фердінане, пожере нас усіх, це ясно, це вже почалось