Рікі та дороги

У світі багато речей, які ми любимо, але поки не знаємо про це і навіть не пробуємо

залазив за шафу, місця за якою вистачало, якраз щоб стояти, і притискався носом до стіни, і ніхто мене не займав, і я стояв так годинами, і від цього мені було дуже спокійно.

— Це називається «ватра», — сказав я після паузи, сам здивувавшись, чому згадав саме це слово. — Колись люди в лісах збиралися біля таких штук і спілкувалися одне з одним або просто дивилися на вогонь. Я про це прочитав у своїй улюбленій книжці.

І подумав, що ж вона може мати на увазі, бо багатьох речей я не розумів, найчастіше жартів або фраз, які можуть мати інше значення, наприклад «біжу, аж падаю», бо насправді це означає, що людина чогось не хоче робити. І спробував пригадати, чи знаю я, що ще може означати вислів «це я, мама», але нічого не пригадав. Я відчув, як мені паморочиться в голові, здавалося, що кімната гойдається з боку в бік, і захотілося влягтися калачиком на підлогу. Але я опанував себе і сказав:
— Нічого подібного, ви — не моя мама, бо мама померла два роки тому в лікарні, несподівано, як помирають люди, у яких серце перестає працювати.

Я подумав, що справи йдуть угору, якщо за два дні в лісі я всього за один пункт від сімки. Значить, не так уже й багато треба, щоб почуватися щасливим, отже, треба просто трохи побути самому, і світ знову стає логічним і сповнюється змісту.

потім я з жахом виявив, що не пам'ятаю, яке в мами було обличчя.
Якого кольору в неї були очі?
Чи носила вона сережки?
Чи була в неї, як у мене, ямочка на підборідді?

Чекати своїх думок, своєї пам'яті.
Я хотів згадати, що останнє казала мама перед словами «все буде добре». І мені це ніяк не вдавалося, і я розізлився і став бити себе кулаками по голові. Прибігла бабуся й міцно обійняла мене, вірніше, притисла до себе, щоб я припинив. А потім я зрозумів, що знову не пам'ятаю мамин вигляд і в мене навіть її доторків не було в пам'яті, бо відколи вона приїхала, я майже не торкався її, крім тих двох моментів, коли вона обіймала мене і казала про нашу хвилину.

— Не можна жити швидше, — сказав я.
— Можна, — сказала мама, — можна віддавати більше, любити більше, і тоді життя йтиме швидше.

Але цього ніхто не вчить, тобто нас навчають пам'ятати, але ніхто не каже, як забувати.

І коли діти розв'язують задачі, вони не лише послуговуються знаннями, а й згадують відчуття, що їх охоплювали під час навчання. І радіють, якщо в них виходить усе правильно і всі їх хвалять і заохочують подарунками й гарними словами. Але якщо вони помиляються і не виправдовують очікувань, то засмучуються.