Знищ мене

– Ти і я, Джульєтто – разом? Нас не зупинити.

Я живу у світі порожнечі.

Вона ходяча зброя серед людей», – говорили вчителі. «Ми ніколи не бачили нічого подібного», – говорили лікарі. «Її треба забрати з вашого дому», – говорили поліціянти.

«Та будь ласка», – говорили мої батьки. Мені було чотирнадцять, коли вони нарешті мене здихалися. Коли вони відступили й дивилися, як мене волочать геть за вбивство, яке я не знала, що можу скоїти.

Сонце немов не надто уважні батьки, які помічають лише те, що видно. Воно ніколи не бачить, як його відсутність змінює людей

Я завжди думаю про краплі.
Я думаю, як вони падають додолу, збиваючи п’яти, ламаючи ноги, чому вони забувають парашути, стрибаючи з неба назустріч непевній долі. Немов хтось витрушує свої кишені над землею і йому, цьому комусь, однаково, де падає їхній вміст, йому однаково, що краплини луснуть, коли вдаряться об землю, що вони розіб’ються, впавши додолу, що люди проклинають ті дні, коли краплини наважуються постукати в їхні двері.
Я – краплина дощу.

ані спогади, але це марне зусилля. Протести. Мітинги. Крики про допомогу. Я бачила, як жінки й діти помирали від голоду, бачила зруйновані, поховані в смітті будинки, випалені

Місяць — приємніша компанія

Рожеві й червоні промені заливають кімнату, і я знаю, що це новий початок. Початок того самого кінця. Ще один день.

Ми вбиваємо себе, намагаючись вижити.

Місяць розуміє, що значить бути людиною.

Невпевненою. Самотньою. Створеною з недосконалостей.