Iнститутка

Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його, — хуторець вiтають!

Воли в ярмi, та й тi ревуть, а то щоб душа християнська всяку догану, всяку кривду терпiла i не озвалась

Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!

Сама не знаю, чого душа моя бажає: чи щоб вiн знову озвався пiд вiконцем, чи щоб не приходив…

Легко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, — нiкого не боюся; робитиму чи нi, — нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу.

Якби менi за кожною бiдою моєю плакати, досi б i очi я виплакала.

— Не такий чорт страшний, як намальований! — каже Назар. — Чого лякатись?

дивиться так, що аж молоко кисне!

Люди дивуються, що я весела: надiйсь, горя-бiди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та i вдайся…

Хазяйка наша була удовиця старенька, привiтна й ласкава, а що говiрка! Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рiд їх звiвся, що сама вона в свiтi зосталась, як билина в полi. Зiтхає раз у раз, частенько, було, й сплакне. Та й за нами чимало вона слiз вилила: як, було, сидимо з чоловiком укупцi та говоримо, вона й почне плакати та примовляти, що — ось ми молоденькi, ось ми i хорошi — нiвроку: жити б та жити та людей собою веселити… Прикладає та й плаче. Ми вже її вмовляємо! Хiба тодi ущухне, як надiйде дядько та гримне на неї: знов баба кисне!