Цитати з книжки «Що ти кажеш після привітання? Психологія людської долі», Ерік Берн

Бажання є візуальними, а вказівки сприймаються на слух.

рухливе обличчя, рухливе Я, зачарування й імпринтинг, беззвучні впливи, зворотний зв’язок та допалювання, маленький фашист і мовчазна згода інших людей.

Кожна людина має стандартний «час зворотного зв’язку» й «час допалювання» для різних типів ситуацій. Варто перелічити ці типи: домашні сварки, іспит або слухання, терміни виконання завдань, подорожі, візити родичів і до родичів тощо.

Те саме може траплятися і з людьми, які у тверезому стані є менш непроникними й поводяться добре (бо ними керує Дорослий), а коли вип’ють, припускаються помилок (тоді контроль перебирає Дитина). Деякі з них навіть «вимикають свідомість», коли напиваються, тому Дорослий нічого не знає про те, що вони робили у п’яному стані, а отже, вони можуть підтримувати ілюзію справедливості таким недвозначним алкогольним шляхом.

Батьки знають її дошкульні місця й можуть мучити її у присутності гостей, аж доки вона не втратить контроль і почне рюмсати. Оскільки це називається «жаліти себе», вона щосили стримує сльози, аж доки не здасться, і тоді це звучить наче вибух. Потім батьки можуть сказати: «Що за істерична реакція! Вона робить так щоразу, як до нас приходять гості. Що за плакса?» тощо. Головне запитання, яке слід поставити під час сценарного аналізу, звучить так: «Як ви виховували б дитину, щоб, ставши дорослою, вона поводилась, як ця пацієнтка?» Відповідаючи на нього, сценарному аналітикові все частіше вдається описати процес виховання пацієнта якраз перед тим, як той сам йому про це розповість.

Наприклад, одній дівчинці кажуть, що вона істерична плакса, яка жаліє сама себе.

Однією з тих ілюзій, від яких важко відмовитися навіть у старшому віці, є ілюзія автономії або самовизначення.

Ви чекаєте на Санта-Клауса чи на Смерть?»

Людям подобається демонструвати свої колекції почуттів іншим і говорити про те, у кого більше причин для гніву, образ, провин, страхів тощо.

Так само і всі ваші рішення ухвалюються чотирма-п’ятьма людьми у вашій голові, на голоси яких можете не звертати уваги, якщо ви занадто горді, щоб почути їх, але вони будуть там наступного разу, якщо ви слухатимете.

ені не треба, щоб хтось наказав перестати грати, мені треба, щоб хтось дав дозвіл зупинитися, бо дехто в моїй голові твердить, що я не можу».

Як зазначено вище, діти зазвичай роблять це для батька протилежної статі, а навчаються в батька тієї самої статі, що й вон

Завжди приходь вчасно!» — це гасло-інструкція, але «Не запізнюйся!» в реальному житті можна почути набагато частіше, а фраза «Не будь дурнем!» є значно популярнішою за «Будь кмітливим!»
Тому виходить так, що програмування є здебільшого негативним. Кожен батько й мати наповнюють голови своїх дітей такими обмеженнями. Одначе вони також дають і дозволи. Заборони перешкоджають адаптації до обставин (є неадаптивними), тимчасом як дозволи дають вільний вибір. Справжні дозволи є просто ліцензіями, на кшталт ліцензії на риболовлю. Хлопця з ліцензією на риболовлю ніхто не примушує рибалити. Він може скористатися нею, або й не скористатися, і йде рибалити тоді, коли має відповідний настрій і коли дозволяють обставини.

Що ви вирішили зробити зі своїм життям, коли були маленьким(ою)?

Протягом перших двох років життя її програмує здебільшого мати

Що розповідали вам ваші батьки про життя, коли ви були маленьким(ою)?», або «Що казали ваші батьки, коли сердилися на вас?»

Що розповідали вам ваші батьки, коли ви були зовсім маленьким(ою)?»

щоразу, як чує цю історію, вона розуміє її і каже: «Це я!» Потім ця історія стане сценарієм тієї особи й вона проведе решту свого життя, намагаючись змусити історію стати реальністю.

Наступний крок у створенні сценарію — знайти сюжет з оптимальним фіналом і відповісти на запитання: «Що станеться з таким, як я?

то вибрав ваше ім’я?» і «Звідки походить ваше прізвище?» пацієнта слід також у кожному випадку запитувати: «Чи ви колись читали, що написано у вашому свідоцтві про народження?»