Спокуса

Не скавучи, лиха! Бо як заціджу
Й тебе палюгою цією,

Сатанаїл закрутився і опукою гепнув на землю, розливаючись чорною смолою.

І я попереду боялася, Адаме,
Та страх отой перемогла…

І дивно, й чудно се мені!..
Живісінька… ще краща стала…

Я думала, що зразу він умре,
А він живісінький… Іще, дивись, зриває.

Як я подумаю, то все, що ти це кажеш,
Мені здається правдою… Тільки чогось боюся
Такої правди я.

Нема того, в чому б не помилялась віра!
Бо чим ти вивіриш, чи правда те,
Що вона каже?

Вискочило люте з мечем у руках
Й Місяця мечем черконуло…
Аж охнуло небо! В блакитних полях
Червоною кров'ю линуло…
«Оце тобі, зраднику, плата за те,
Щоб ти до обох не лицявся!» —
Гукнуло знічев'я Сонце золоте…
А Місяць за гору скотився…
Від його на небі тільки й завис
Один невеличкий серпочок,
Та збоку від його якось запинивсь
Вечірньої Зорі віночок…

Один тільки Місяць на те не дививсь,
Сховався за темнії хмари.
У тій самотині він тяжко нудивсь
Й від серця мінив свої плями.

Я вірю в те, Адаме… Та – віра та сліпа,
Як їй поводарем не служать наші очі!