Ромео і Джульєтта

Бо й добрість через край буває злом страшенним,
А зло у добрий лад вважається прощенним.

Любов — це дим, що в’ється з уст зітханців,
очищена ж — огонь в очах коханців.
А збурена — це сліз любовних море.
А ще любов — обачне божевілля,
гірка отрута й животворне зілля.

Любов ненавидить, ненависть любить!

Земля для всіх — могила й мати рідна:
ховає одного, а іншим плідна;
від неї роджені тьми тем дітей,
ми бачим, ссуть з її живих грудей.

Хай краще смерть від лютої злоби,

Ніж довгий вік без ніжності твоєї.

О, в наших снах більш правди, ніж в словах!

Тобі не в жарт: я дівчину кохаю.

Старі вдають із себе мертвих часом:
незграбні — не ідуть, а лізуть плазом.

Аж надто вже вона заслужить раю,
Як од її краси я тут сконаю.
Вона клялась нікого не кохати,
А я живу і мушу це казати.

Оце ж вона, та безпорадна приязнь!
Моя журба, мов камінь, груди давить;
Твоя ж мені нової ще прибавить;
Що ти любов до мене виявляєш,
То мов ножем мене по серцю краєш.
Любов — це дим, що в’ється від зітхання,
На волі він — огонь в очах коханків!
У пригнеті — потопа сліз і горя.
А що ж іще? Найрозумніша дурість,
Смертельна трута й животворний трунок.