Простими словами. Як розібратися у своїх емоціях

Або ще — як ви завершуєте свої стосунки? З друзями, колегами, уже колишніми коханими? Чи можете сісти поруч із ними та щиро подякувати за все, що між вами було? А найголовніше — чи можете пережити відчуття вдячності за до­свід, який отримали? Чи можете врешті закрити гештальт, зізнавшись, що на певному етапі любили їх більше за життя?

Наша психіка — це закрита вечірка для одного. Ми не можемо когось туди впустити, показати, де в нас бар і як виглядає діджей. Інша людина ніколи не зрозуміє, наскільки щось для нас важливе, як сильно ми когось любимо чи ненавидимо. У момент смерті ми також будемо самотніми, навіть за умови, що поруч перебуватимуть інші люди. Ніхто ніколи не зможе розділити з нами цей досвід і ніхто також не зможе розповісти нам, як це — померти. Тому ми самотні.

«Так собі завершення для розділу», — подумаєте ви.

Але наявність екзистенційної самотності — це, можливо, найкраще, що є в цьому житті. Вона в основі пісень, літератури, кіно. Ми постійно прагнемо скоротити її відстань між нами. Вона змушує нас писати вірші й добирати влучніші слова для пояснення почуттів, учить співпереживати іншим, бути чуйнішими, уважнішими, врешті — ближчими.

Жити без злості неможливо. Але відчувати її не означає бути

поганою людиною. Злість — важливе почуття, що дозволяє

відбудувати себе й жити в соціальному суспільстві. За її допомогою ми

регулюємо взаємини одне з одним. Адже в житті порушення меж, про

які ми говоримо, не оминути.

Можна просто їхати дорогою на велосипеді й випадково когось

зачепити. Або ж в емоційній розмові перейти на крик через надмір

почуттів, але така форма спілкування може виявитися неприйнятною

для іншої людини. Привіт, злосте. Тому найважливіше — навчитися її

помічати та вчитися з нею поводитися.