Поміж злодіїв

Кохання зламало нас усіх.

Єдине, чого боюся насправді, — що з тобою щось станеться.

І я покохав тебе, мабуть, відтоді, як ми вперше кинули якір на Джевалі

Мені так хотілося запам’ятати його цілунок у глибині моря… Назавжди.

Пригорнув мене, і я тісно притулилася, тицьнувшись йому в підборіддя. Стиснув мене так міцно, ніби утримував, щоб не розпалася. І так воно й було. Адже від його поцілунку в мені розверзлося якесь чорне нічне небо, сповнене зірок, місяців і палючих комет. І в цю темряву лилося гаряче сонце, заповнюючи мене всю під шкірою.

Він наблизився упритул. Повітря палало в грудях. Звів руки й торкнувся мого обличчя. Запустив пальці у волосся і притягнув до себе — і не встигла отямитись, як його губи торкнулися моїх.
Я зникла. Розчинилася.

Здається, ще ніколи не бачила, як він усміхається. Жодного разу. І мені не сподобалось, як я на це зреагувала. Чи то сподобалось? Я щось заплуталася в різниці між цими протилежними відчуттями.

Стрибнувши у воду, я ризикнула. Розкрила свої карти. Що мені важило не лише знайти «Жайвір» чи потрапити в команду. Що мені важливий Вест. І я щораз менше боялася того, як він реагуватиме, коли зрозуміє це.

А Вест, хоча й постійно торочив, що не робить послуг і не ризикує, проте вдавався і до того, і до іншого. Знов і знов.
Заради мене.

Бодай іще раз спробуєш шантажувати мене своєю матір’ю — і я викреслю з пам’яті, що ти взагалі існувала.