С.Т. Еббі

Ми рідко пишаємося, коли залишаємось одні.

Кожна посмішка до мене, мабуть, була рідкістю. Кожна посмішка зі мною дарувалася вільно та щиро. Кожен дотик був голодним і сповненим емоцій, які вона щосили намагається показати.

Вона довіряла мені.

— Він не кохає мене так, як я кохаю його, — хрипло говорю я. — Я кохаю його досить сильно, щоб спалити світ вщент заради нього.

— Він такий чистий. Такий добрий. Такий чесний та щирий. Такий ніжний та хороший. Саме всі ці якості змусили мене закохатися, тому що він був усім чого я завжди хотіла в комусь. І він любив мене. І все ж, я хотіла зіпсувати в ньому все те, що змусило мене закохатися, просто щоб егоїстично взяти його з собою в темряву і залишити у себе. Це було неправильно.

Ніколи не відштовхуй іншого, хоч би яким напруженим не був світ навколо нас.

Легше бути такою версією мене. Версія, якій все одно або яка не здригається.

Ейнштейн вважав, що визначення божевілля полягає в тому, щоб знову і знову робити те саме і чекати різних результатів.

Пам'ять оманлива, бо вона пофарбована сьогоднішніми подіями.

Я не впевнена, погано це чи добре, але я знаю, що не можу просто відштовхнути його зараз. Хоча я знаю, що маю це зробити.

Зараз просто будь зі мною, і на сьогоднішній вечір ми можемо забути про існування решти світу, — продовжує він, знову торкаючись своїми губами моїх.