Елі Хейзелвуд

— Я сказала, що піду. Але зараз мені не хочеться ні з ким розмовляти, – вона ще раз витерла щоки, але якимось дивом потік припинився. Адаму Карлсену, відповідальному за 90 відсотків сліз факультету, насправді вдалося змусити когось перестати плакати. Хто б міг подумати? — Хоча я відчуваю, що безкоштовний алкоголь дійсно може допомогти

Адаме, – перервала вона його з мокрою посмішкою. — Це не важливо, тому що друге, ось те, що дійсно важливо.

Тепер вони були так близько. Вона відчувала його запах і його тепло, а його руки обіймали її обличчя, великими пальцями проводили взад-вперед, щоб витерти її щоки.

— Кохана, – прошепотів він, — що це друге?

Вона все ще плакала, але ніколи не була щасливішою. Тож вона сказала це, мабуть, з найгіршим акцентом, який він коли-небудь чув.

— Ik hou van jou, Адаме.

Я не відчуваю ніякого сексуального потягу, якщо не довіряю людині і не подобаюся їй, чого чомусь ніколи не буває. Або майже ніколи. Цього давно не було, але зараз – ти мені дуже подобаєшся, і я справді тобі довіряю, і вперше за мільйон років я хочу…