Елі Хейзелвуд

— Я сказала, що піду. Але зараз мені не хочеться ні з ким розмовляти, – вона ще раз витерла щоки, але якимось дивом потік припинився. Адаму Карлсену, відповідальному за 90 відсотків сліз факультету, насправді вдалося змусити когось перестати плакати. Хто б міг подумати? — Хоча я відчуваю, що безкоштовний алкоголь дійсно може допомогти

Адаме, – перервала вона його з мокрою посмішкою. — Це не важливо, тому що друге, ось те, що дійсно важливо.

Тепер вони були так близько. Вона відчувала його запах і його тепло, а його руки обіймали її обличчя, великими пальцями проводили взад-вперед, щоб витерти її щоки.

— Кохана, – прошепотів він, — що це друге?

Вона все ще плакала, але ніколи не була щасливішою. Тож вона сказала це, мабуть, з найгіршим акцентом, який він коли-небудь чув.

— Ik hou van jou, Адаме.

Я не відчуваю ніякого сексуального потягу, якщо не довіряю людині і не подобаюся їй, чого чомусь ніколи не буває. Або майже ніколи. Цього давно не було, але зараз – ти мені дуже подобаєшся, і я справді тобі довіряю, і вперше за мільйон років я хочу…

— Ти… Ти щойно поцілувала мене? – він звучав спантеличено і, може, трохи задихано. Його губи були пухлі і … Боже. Заціловані. Вона просто не могла уникнути цього, заперечивши, що вона зробила.

Але все ще варто було спробувати.

— Ні.

На диво, це, здається, спрацювало.

— Оу. Ну, добре тоді, – Карлсен кивнув і відвернувся, виглядаючи загубленим у просторі.

ГІПОТЕЗА: Якщо я закохаюсь, усе обов'язково закінчиться погано.

Мозок Олів зупинився. Ось так. А потім запустився знову, і…
Світ був трохи іншим.

Вона не збиралася знову плакати. У цьому не було сенсу. І вона не була такою - тендітною, беззахисною істотою, яка сумнівалася в собі на кожному кроці.

Можливо, нічого цього не було, можливо, це було все, можливо, це завжди мало статися.

— Ш-ш-ш, – його рука ковзнула, обвиваючи її талію, а долоня лягла на стегно, що могло стати неприємним, але навпаки, заспокоїло її.

Може, ти просто виявляєш в мені найкраще?