Еґберт Рібберінк і Дік Гаутман, два голландські соціологи, кожен із яких визначає себе як «занадто віруючого, щоб бути атеїстом» і «занадто невіруючого, щоб бути атеїстом», розрізняють два типи атеїстів. Представники першої групи не зацікавлені у вивченні власних поглядів і ще менше схильні їх захищати. Такі люди вважають, що і віра, і її відсутність — особиста справа кожного. Вони поважають вибір кожного та не відчувають потреби докучати комусь своїми поглядами. Представники другої групи рішуче протистоять релігії та обурюються її привілейованим статусом у суспільстві. Ці атеїсти не думають, що свою невіру слід зачинити в шафі. Використовуючи термінологію гей-руху, вони говорять про необхідність «розкриватися» — ніби їхня нерелігійність є якоюсь забороненою таємницею, яку вони хочуть відкрити світу. Різниця між цими двома типами атеїстів зводиться до конфіденційності їхнього світогляду.

Цей аналіз подобається мені більше, ніж звичайний підхід до секуляризації, коли просто підраховують кількість вірян і безвірних. Можливо, колись він допоможе перевірити мою гіпотезу про те, що активний атеїзм є відображенням старої травми: що суворішим було релігійне виховання, то сильнішою є потреба виступити проти нього та замінити старі цінності на нові.

цей слон теж впливає на них, бо що таке атеїзм за відсутності релігії?

Проте цей слон теж впливає на них, бо що таке атеїзм за відсутності релігії?